В цю хвилину ввійшов Флоран, так само в халаті. Він був низенький і такий самий повний,, як і його дружина, але з великими, мов двоє озерець, голубими очима, які наче помилково опинилися на його обличчі. У нього була кумедна звичка коментувати жестами все, про що йшла мова: якщо розмовляли про війну, він затуляв рукою облнччя, коли згадувалось про кохання, він прикладав пальця до губів і таке інше. Отож, побачивши Жіля, віп високо
5 3—380
129
підніс руку і привітався з ним, ніби вони були па відстані сотні метрів.
— Як спалось, голубчику? Гарні сни бачив?
І по-змовницькому подивився на Жіля. Він уперто вважав, що стан Жіля викликаний звичайним нещасливим романом. І всі заперечення Жіля ні в чому його не переконали. В його очах Жіль був і лишався спокусником, якому на цей раз випадково замакітрила голову якась хвойда. Отож, бачачи інколи, як Жіль знеможено сидить у кріслі, він весело кидав йому фрази на зразок "одну втратив — десять нових знайдеться" і при цьому судомно розчепірював усі десять пальців. В таких випадках Жіль, не знаючи, реготати йому чи гніватись, відмовчувався. Але, якщо вдуматись, він відчував певну втіху і навіть радість від того, що Флоран так погано розуміє його. Зрештою, так могло бути й насправді. Ця плутанина пом'якшувала стан речей. Це так, ніби до хворого на жовтяницю, прикутого до ліжка і схожого на лимон, приходить хтось із приятелів і лякається, помітивши в нього невеличку залисину.
— Котра година? — весело запитав Флорап.— Уже восьма? Який чудовий день!..
Жіль, здригнувшись, повернувся до вікна. Справді, який чудовий день чекає на нього! Він зараз поїде з сестрою в сусіднє село до крамниці, купить газети, сигарети, а потім повернеться і до обіду читатиме на терасі, а після обіду марно намагатиметься поспати. Потім знехотя погуляє в лісі, повернувшись перед вечерею, вип'є з Флораном по віскі й рано, дуже рано вкладеться спати, щоб сестра, яка з восьмої години не знаходить собі місця, могла нарешті ввімкнути телевізор. Треба сказати, що він, сам не знаючи чому, усе-таки перебільшував свою відразу до телевізора. На мить у ньому прокинулися муки сумління: яким правом позбавляв він сестру цього задоволення, навіть якщо в його очах це смертельний гріх? В неї так мало було радощів у житті. Він нахилився до неї.
— Сьогодні ввечері я дивитимуся телевізор разом з вами.
— О пі! — заперечила вона.— Тільки не сьогодні. Ми поїдемо до Руаргів, я ж тобі казала днями.
— Тоді я дивитимусь телевізор сам,— пожартував він. Оділія аж підскочила.
— Ти збожеволів! Ти також поїдеш! Пані Руарг дужо просила. Вона знає тебе з п'яти років...
— Я не для того приїхав до тебе, щоб ходити по гостях,— з жахом закричав Жіль.— Я приїхав сюди відпочити. Не піду я ні до яких Руаргів!..
— Ні, підеш! Неотесаний, безсердечний негідник!
Вони горлали одне на одного, немов несподівано пригадавши, як сварилися в дитинстві, а переляканий Флорап, смішно розмахуючи руками, намагався заспокоїти їх, то жестикулюючи, як диригент, що збився з такту, то піднімаючи вгору палець, як проповідник. Та все марно,— за якихось п'ять хвилин була згадана і мати Жіля, і його гультяйське життя, і обов'язок дотримуватись правил пристойності, і безмозкість Оділії — це вже устами Жіля. Тут Оділія заридала, Флоран обняв її і почав утішати, пригрозивши Жілю кулаком і зробивши в його бік смішний боксерський випад, і тоді Жіль, приголомшений, розчавлений, теж обняв її і присягнув, що поїде з нею куди завгодно. За це його нагородили визнапням, що віп усе-таки "гарний хлопчик". І о восьмій вечора всі троє сіли в старий "сітроен" Флорана, якого він вів так своєрідно, що всі тридцять кілометрів, які відокремлювали їх від Ліможа, Жіля не-лолишала лише одна тривога — тривога за власне життя.
Розділ II
В Ліможі ще збереглося кілька голубих віталень, що траплялися дедалі рідше, а серед них і вітальня Руаргів. Багато років тому жителів Ліможа опанувало повальне захоплення голубим оксамитом, і деякі сім'ї — як правило, з фінансових причин або в ім'я вірності минулому — відтоді не міняли обстановки. Як тільки Жіль увійшов до вітальні Руаргів, на нього ринули спогади дитинства — сотні вечірніх чаювань, сотні годин, коли він нудьгував, сидячи на пуфі і дожидаючи батька з матір'ю, сотні мрій у блякло-голубих тонах. Та не встиг віп отямитись, як його вже пригортала до своїх грудей господиня дому, рожевощока і сива дама.
— Жілю, любий Жілю!.. Я вже років з двадцять не бачила вас... Але знаєте, ми з чоловіком читаємо всі ваші статті, стежимо за всіма вашими поїздками... Звичайно, ми не в усьому згодні з вами,— ми завжди були трохи консерваторами,— додала вона, ніби зізнаючись у невеличкій ваді,— але ми уважно читаємо вас... Ви до нас надовго?.. Оділія казала, що у вас ніби недокрів'я... Дуже приємно побачитися з вами!.. Ходімо, я вас усім відрекомендую.
Заштовханий, приголомшений, Жіль, не опираючись, дозволив цій старій дамі цілувати, обмацувати, розхвалювати себе. У вітальні було багато людей, усі розмовляли стоячи, крім трьох старих, що сиділи, як настромлені, на стільцях, і Жіля охоплювала паніка. Він люто глянув на сестру, але вона, захоплена, під усіма вітрилами носилася по вітальні н кидалася на шию зовсім незнайомим людям. "Відколи я тут не був? — подумав Жіль.— Боже мій, відтоді, як помер батько, тобто п'ятнадцять років, то навіщо ж я прийшов сюди зараз? — Він пішов слідом за старою дамою, поцілував десяток жіночих рук, потиснув ще більше чоловічих, щоразу намагаючись посміхатися, але майже не дивлячись на всі ті незнайомі обличчя, хоча немало жінок були гарні і добре одягнені. Зрештою він знайшов прихисток біля старого чоловіка, який сидів на стільці і який заявив йому, що був давнім другом його батька, потім запитав думку Жіля про політичне становище країни і почав сам йому пояснювати це становище. Жіль удавав, ніби слухає, ледь нахилившись до старигана, коли мадам Руарг потягла його за рукав.
— Едмонде,— сказала вона,— годі вам мучити нашого юного друга. Жілю, я хотіла б відрекомендувати вас мадам Сільвенер. Наталі, познайомтеся: Жіль Лантьє.