Здалеку П'єр подавав знаки. Того вечора він чергував у клубі і жестами показував Жілю, що Тома геть п'яний, хоч це й так було видно. Тома не відставав.
— Т.о як, красунчику? Чого ж ти не відповідаєш?
І несподівано різким рухом — чи то навмисно, чи ні — перекинув свою склянку Жілю на сорочку. Склянка впала на підлогу й розбилася; всі замовкли.
У цю мить щось тріснуло і в душі Жіля. У нього зламалося його прагнення до щастя, повага до людей, самовладання, йому здалося, що все тріщить, розвалюється під поривом його люті, і коли він отямився, то помітив, що б'є Тома: б'є вже долі — той бідолаха опинився там з першого ж удару кулаком, а Жіль, стоячи навколішки, бив і бив кулаками його гостре личко, бив своє життя, своє розчарування у житті, бив себе самого; навіть тоді, коли чиїсь сильні руки вхопили його за плечі і потягли назад, він усе ще бився, майже ридаючи, аж поки до його слуху не долетіли слова "скажений собака" і водночас хтось зацідив йому кулаком у зуби. Тоді він перестав випручуватись, і всі замовкли; він побачив навколо себе добріш десяток приголомшених, обурених облич, а на підлозі маленького Тома, який підводився на чотирьох, та ще відчував присмак слизі й крові в себе на губах. Задкуючи, він вийшов з клубу, і ніхто йому не сказав жодного слова. Навіть П'єр, з яким він пиячив усю свою молодість. Саме П'єр і вдарив його, подумав Жіль, і правильно зробив. Зрештою, це був його обов'язок. Кожен мусить заробляти собі на яшття.
В квартирі чулись голоси, і він здивовано зупинився па порозі дверей. Було близько півночі. Він витяг із кишені хусточку і витер на губах закипілу кров. Ііі, ііому зовсім не хотілося з'явитися в подобі Франкенштейна'. Колись він не стримався б, щоб не зіграти таку роль. Але тепер маленькі комедії, які раніше тішили його, втратили для нього смак. У вітальні сидів Жан з Мартою, своєю подружкою, повною, чорнявою, дурненькою і лагідною дівчиною, а Елої-за дивилась у вікно. Коли він увійшов, вона здригнулася, Жан повернувся до нього з удавано спокійним виглядом, а Марта скрикнула:
— О боже! Жіль... Що з вами сталося?
"Справжня сімейна рада,— подумав він.— Чуйні щирі друзі тривожаться разом з вірною подругою... іЩо того ж як пощастило!—герой повертається поранений". В ту ж мить Елоїза помчала до ванної по вату.
Жіль звалився в крісло і посміхнувся.
— Я побився, по-дурному побився, як завжди, коли б'ються люди. І ти знаєш, з ким, Жане? З Тома.
— З Тома? Ти ж не скажеш, що це він тобі так урізав? Жан добродушно і недовірливо засміявся, як людина,
яка щопонеділка ходить на бокс.
— Ні,— відповів Жіль.— Це П'єр ударив, коли розбороняв нас.
1 Герой роману англійської письменниці Мері Шеллі (1797—1851), образ, використаний згодом у багатьох фільмах жаху, напівлюдина, напіввампір.
І раптом сам жахнувся, згадавши про ту нікчемну суперечку, про свою злість, про сп'яніння від того, що бив когось, сп'яніння, яке нещодавно заполонило його. "Мало того, що я сам собі огидний, я ще стану огидним і для інших..." Він підніс руку.
— Не треба більше про це. Завтра в редакції мене обзиватимуть бидлом, а післязавтра — все забудеться. Чому я завдячую приємність вас бачити?
Це питання він звернув до Марти, яка мовчки привітно йому усміхнулась. Мабуть, Жан їй сказав: "З Жілем щось пегаразд",— і вона зацікавлено розглядала людину, в якої щось негаразд — стан явно незбагненний для неї. Повернулася Елоїза — зібрана, зосереджена,— вона мала вигляд отих жінок, які грають роль сестер-жалібниць,— і зразу ж закинула йому голову назад.
— Не ворушися. Тобі трохи пощемить, і все мине.
"А тепер уявляє себе матінкою: "От пустун, мій синочок!" Г чого їх так тягне грати безглузді комедії? Щойно розіграли чисто чоловічий скетч па тему: "Менших за себе не б'ють". А тепер: "Повернення блудного сина до домашнього *вргнища і змова його близьких для його ж блага". Жан у%)олі резонера докоряє своєму приятелю, що зчинив бійку: "Ой-ой-ой, як негарно!" Елоїза вдає з себе домовиту господиню, а Марта нічого не вдає, на це їй бракує кебети, А то вона подавала б Елоїзі пляшечку з дев'яносто-градусним спиртом і стояла б також коло мене".
Справді дуже щеміло. Він забурчав.
— Ну,— сказав Жан,— то що тобі сказав Данієль?
— Данієль?
— Так, лікар.
— А хіба ти йому не дзвонив?
Жіль сказав це навмання й сердитим тоном, натякаючи на давнє ставлення Жана до нього — ставлення батьківське, заступницьке, навіть надміру, і зрозумів, що вгадав, побачивши, як Жан червоніє. Отже, Жан справді тривожиться. І несподівано це налякало його, викликало тваринний панічний страх: а що, коли він докотиться до божевільні?
— Справді,— покірно сказав Жан з виглядом людини, яка не хоче брехати, бо брехати вже ні до чого,— я й справді дзвонив йому.
— То ти непокоївся?
— Трохи. А втім, він мене заспокоїв.
— Так заспокоїв, що ти прийшов до мене опівночі? Раптом Жан спалахнув.
— Я прийшов, бо Елоїза знала, що ти мав бути о четвертій у лікаря і не повертався додому, а вона хвилювалася. Я прийшов, щоб побути з нею і заспокоїти її. Я розмовляв з Данієлем, він вважає, що ти знервований, стомлений, пригнічений, як дев'ятеро з десяти жителів Парижа. Це не підстава ні для того, щоб через тебе хтось тривожився, ні для того, щоб битися в барах з Тома або кимось там іще.
Запала мовчанка. Потім Жіль посміхнувся.
— Авжеж, татусю. А він більш нічого тобі не%казав, отой твій приятель?
— Тобі треба змінити обстановку.
— Он як... Може, газета дасть мені безкоштовну^лгутів-ку для подорожі на Багамські острови? Ти побалакЩц про це з шефом?
Він відчував, що плете дурниці, лихі й зовсім не смішні речі, але не міг зупинитись.
— Здається, Багамські острови дуже гарні,— невинно сказала світським тоном Марта, але Жан так люто зиркнув на неї, що Жіль ледве втримався від сміху. Він до болю кусав собі губи, але відчував, що до горла підступає непереборний сміх, як нещодавно підступала лють. Він зробив відчайдушне зусилля, глибоко вдихнув повітря, але Мар-тині слова крутилися у нього в голові й здавалися йому неймовірно смішними. Він прокашлявся, приплющив очі й раптом вибухнув реготом.