— Ти не стомився?
Ти бач, тепер їй захотілося додому, і якраз тоді, коли він розвеселився, коли тільки почав веселитися!..
— Ні,—відказав він.—Ходімо потапцюємо.
На щастя, заграли повільний фокстрот, давній повільний фокстрот, як тоді, влітку.
І враз йому згадався бал у саду поблизу Ліможа, той танець, згоду па який він вирвав у Наталі, приревнувавши її до брата. І як вони шалено потай цілувалися тоді за деревом... Наталі... Зараз вона плавно похитувалася з ним у танці, він жадав її, кохав її, свою провіпціалочку, синю панчоху, свою шалену Наталі. Жіль нахилився, прошепотів це їй на вухо, і вона поклала голову йому на плече. І вже пе було ні приятелів, ні колишньої коханки, ні спільників — була тільки вона.
Минуло ще немало часу, поки вони, вже па світанку, виринули з цієї ночі, і Наталі довелося самій сісти за кермо й вести машину. Жіль ледве стояв на ногах, зате невпинно лив потоки слів, висловлюючи невиразні й сміливі думки. Справді, він знав, що відбувалося між ними. Поки він хворів, поки Наталі піклувалася про нього, як про дитину, він чув себе цільним, зібраним, повноцінним завдяки її коханню. А тепер, коли вже треба було піклуватися про неї, захищати її, він почував усю суперечливість своєї вдачі, свою роздвоєність. З одного боку, він — колишній Жіль, а з другого — Жіль, закоханий у Наталі. Белькочучи, він усе це їй пояснював, коли вона вкладала його спати, але вона йому нічого не відповіла. А на світапку Жіля розбудив посильний з квіткової крамниці, який доставив величезний букет квітів, і Наталі, позіхаючи, розповіла, як американець цілу ніч умовляв її вийти за нього заміж.
Розділ VI
Жіль картав себе цілий день. Зрештою, при цій жінці він весь час виступає в ролі дурника. Він зовсім не розуміється на театрі, майже не знає літератури, не має доброго смаку, часом каже дурниці, навіть коли йдеться про ті питання, в яких він себе має за фахівця, а вона непомітно намагається виручити його. Як вона, мабуть, сміялася, спостерігаючи його залицяння до бідної Елоїзп, до тієї Елоїзи, яку багатий коханець — а він папевно не дурпий — був ладен кинути в ту саму мить заради неї, Наталі. Справді, в Наталі, при всій її вихованості й бездоганній поведінці, є щось таке, чим вона вирізняється серед усіх жінок; навіть п'яний американець і той це відчув. Коли вранці Жіль повернувся до спальні з розгубленим обличчям, тримаючи в руках великий букет квітів, Наталі, перше ніж пояснити, в чому річ, засміялася. А він кілька хвилин сидів на краю ліжка й бурмотів: "Оце-то так! Оце^то так!" — аж поки вона, сміючись, взяла у нього з рук букет і підвелася, щоб поцілувати.
— А що ти йому відповіла?
— Що це дуже люб'язно з його боку, але я кохаю іншого. Щоправда, я забула показати на тебе пальцем,— незворушно додала вопа.
— Він усе ж таки нахаба,— сказав Жіль, силувано посміхаючись.
Але йому було дуже неприємно. Поряд з нею він ніколи не буде у виграшному становищі, хоч-що-хоч. Звичайно, Наталі його кохає, але вона набагато сильніша, ніж він. У нього майнула думка, що саме це і врятувало його три місяці тому, і водночас він сушив голову, як довести їй протилежне. Якщо поміркувати, то з самого початку їхнього роману ініціатива в усьому йшла від неї. Він зробив лпше одне: прискорив їхній від'їзд. А Наталі вибрала його, спокусила і домоглася, щоб вони жили разом. І саме вона надалі вказуватиме, як їм слід жити, якщо він їй дасть волю.
Доказом тому — вчорашній вечір. Звпчайпо, за два місяці він уперше з її ласки піс таку тяжку повинність, як учора, але все має свій початок. Досі він почував себе ображеним, а тепер — невільником. У нього не клеїлась робота, і того дня він вирішив піти до Жільди. Відколи він повернувся до Парижа, він ні разу не переступив її порога, це було нечемно з його боку, до того ж Жільда мала дві величезні переваги: по-перше, вона завжди була на боці чоловіків, а по-друге, вміла мовчати. О шостій вечора Жіль був уже в її квартирі, і як тільки він увійшов, йому пригадався жахливий вечір, проведений тут навесні, коли він чекав якусь жінку, що їй зрештою не відчинив дверей. Це було до Наталі, він це усвідомлював і якусь хвилину мав намір ні про що не розповідати. Наталі — його таємниця, його дружина, і він не повинен ні з ким розпатякувати про неї, це було підло, і якби раптом Наталі колись про це довідалась, вона б йому ніколи цього не простила. Але він уже сидів у великому червоному кріслі зі склянкою крижаного напою в руках, а навпроти сиділа приязна і цікава жінка, спільниця його колишніх шаленств. Він почував себе помолоділим. Зрештою, любовна пригода — лише любовна пригода, й тільки.
— Ну то як? — спитала Жільда.— У тебе чудовий вигляд, зальотнику. Кажуть, ти щасливий? і — Дуже,— мляво притакнув він. > їй, як завжди, все було відомо.
• — То що ж ти тут забув? — засміялася вона.— Чоловіки до мене ходять або для того, щоб потішитись любов'ю, £бо для того, щоб поплакатись. Ти не схожий на щасливого коханця. У чому ж річ? Г — Це складно,— почав Жіль.
и Ь він заговорив. Говорив довго, трохи підтасовуючи фак-ри на свою користь, хоч і ненавидів сам себе за це. Під кінець розповіді у нього зовсім зіпсувався настрій. Вона слу-Іала мовчки, примруживши очі й курячи сигарету за си-Віретою, а вираз обличчя в неї був, немов у хіромантки.
Коли він змовк, Жільда підвелася, пройшлася, злегка похитуючи стегнами, по кімнаті, знову сіла і пильно подивилася на нього. Загалом це було досить смішно, і Жіль подумав: нащо він сюди прийшов? Вона помітила хитринку в його очах і розсердилась.
— Якщо я правильно зрозуміла, ця жінка прибрала тебе до рук, і ти не знаєш, як вирватись?
На Жіля накотилася хвиля гніву.
— Зовсім ні,—відповів він.—Я забув головне. Я не сказав тобі найголовнішого.
А головним була палка пристрасть Наталі, ямка у неї під шиєю, куди він утикався, засинаючи, безперестанна ніжність, глибока правдивість, безмежне його довір'я до пеї. Все те, що Жільда, розкішна напівповія з її дешевою розбещеністю, вже розучилась розуміти. Але чому ж тоді він тут?
— А що ж головне? Ти що, вклепався в неї?
Але Жіль уже встав і, чи то від гніву, чи від сорому, пробелькотів, ледве вимовляючи слова: