Минуло вя^е два тижні відтоді, як Жіль повернувся з Парижа, а він іще ніде не бував, якщо не рахувати ранкових поїздок з Оділією до крамниці в сусіднє село. Його доля немов зупинилася: йому здавалося, що відтепер він весь вік буде смажитися на сонці, вдень кохатися з Наталі, а вечорами — мріяти... Думка, що за два місяці він стане редактором політичного відділу газети, з головою порине в роботу й так само ощадитиме свій час, як зараз його марнує, а час той летітиме у сірому вирі, яким був і буде для нього Париж, здавалася йому просто безглуздою. А втім, здавна ставлячись із властивою йому легкістю до деяких планів на майбутнє, він навіть і не думав про це. Прокидаючись, він зважував лише, чи йти йому з Флораном вудити вранці рибу, гадав, яка буде Наталі під час побачення: лагідна чи вимоглива і як би Йому самому полагодити обвислу віконницю в задушливій кімнаті, де вони зустрічалися. А інколи, читаючи газету, він починав розмірковувати, що може змусити людину порізати свого ближнього на вісімнадцять шматків, і ділився своїм подивом з Оділією, яка з жаху починала скрикувати голосом павича, а Флораи, залежно від настрою, [стукав себе пальцем по лобі або прикидався, що робить із нрвоєї краватки зашморг. Одне слово, Жіль був щасливий, шо того ж він усвідомлював це і з чоловічою гордістю на рсі лади повторював це Наталі. "Подумай,— казав він,— родумай, два місяці тому я був пропащою людиною, а те-рер я справді щасливий..." В його радому голосі вчувалося, що він і сам не зовсім вірить своєму щастю, і це заз-ркди смішпло Наталіг а коли він додавав: "І все це завдяки тобі", у неї швидко-швидко тріпотіли вії. ¥. Згодом улаштували в себе вечір і Сільвенери. Щороку, приблизно в той самий час, Франсуа Сільвенер збирав вг своєму домі добірне товариство Ліможа й околиць. Це рув найвпшуканішпй прийом літньої пори року, й Оділія, забувши про всяку скромність, уже десять днів відверто раділа змозі піти на нього. Це був єдиний прийом, задля якого Жіль вирішив пожертвувати своєю самотністю, йому кортіло побачити, де живе Наталі. Кортіло побачити її в ролі господині, і це його заздалегідь розважало.
Франсуа Сільвенер жив у великому будинку вісімнадцятого сторіччя, що, певно, завжди належав слугам закону. Він стояв якраз посеред Ліможа, вікна виходили у великий чудовий сад, ая? занадто яскраво освітлений з нагоди прийому. Та й квітів тут забагато, подумав Жіль, піднімаючись сходами, і трохи відгонить грішми. Правда, грішми, здобутими чесно, грішми, отриманими у спадок, але все-таки грішми: масивні поліровані меблі, старовинні килими, великі, ледь потьмянілі дзеркала, за стойкою буфету два червонощоких метрдотелі в пезвич-шіх для них рукавичках,— все свідчило про провінційне багатство і добрий лад. Жіль, що як газетяр і парижанин бував на блискучих прийомах, де від розкошів наморочилась голова, на банкетах, що їх справляли часто вже розорені марнотратники, дивився на все зверхньо. Він любив тільки гроші, викинуті на вітер. А тут гнітила навіть не розкіш, а враження бундючного тривкого достатку. На горішній площадці сходів, як у романах початку сторіччя, стояли поруч Наталі і Франсуа Сільвенер і зустрічали гостей. Та коли Жіль поцілував руку Наталі, в її погляді світилося таке бажання сподобатися йому, її очі так ясно промовляли: "Це все для тебе",— що йому раптом стало соромно за власпу зверхність. Він палко, як тільки міг, похвалив її чудовий дім, потиснув руку Сільвенерові і зайшов до великої вітальні.
Там уже зібрався натовп радісно збуджених гостей, і Жілю довелося витримати кілька розмов і вислухати кілька компліментів з приводу свого здорового вигляду, перше ніж йому вдалось утекти в кімнату, яка, певно, правила за бібліотеку. Марно він пробував уявити, як Наталі сидить тут у кріслі біля каміна навпроти свого чоловіка. В його уяві вона поставала тільки лежачи в траві або розпростерта на широкому ліжку в спекотливій мансарді. В бібліотеці, перевівши дух, він пішов до балкона і з кимось зіткнувся. Перед ним був той, кого віп після розповідей Наталі подумки називав "братиком". Вони бачились тільки раз, але П'єр Лакур відразу простяг йому руку. "Братик" був височенного зросту, з мужнім, відзначив подумки Жіль, і вродливим обличчям. Жіль усміхнувся, пригадавши, як приревнував до нього Наталі на балу у Касіньяків.
— Ми вже втратили надію вас побачити,— мовив Лакур.— Ви зовсім не з'являєтесь у товаристві. Я скрізь бачу вашу сестру, а вас ніколи.
— Я справді не дуже люблю бувати у товаристві,— відповів Жіль.
— Вам, певно, нудні наші провінційні свята?
В голосі Лакура пробивалась агресивність, але Жілю захотілося заприязнитися з ним.
— Ну що ви! Просто я стомився в Парижі і приїхав сюди відпочити.
Запала недовга мовчанка, і раптом П'єр Лакур, нібп набравшися рішучості, узяв Жіля за лікоть.
— Мені хотілося б поговорити з вами... ви знаєте, що я дуже... дружу зі своєю сестрою?
— Так, знаю,— з усміхом відповів Жіль.
Він не збирався вдавати з себе здивованого. П'єрові або відомо все, аоо нічого. У всякому разі, в обличчі цього чоловіка щось подобалось Жілю,— в ньому відчувалася тро-хи^ незграбна відвертість і ясний розум, вднак перші ж "братикові" слова збентежили Жіля.
— Наталі любить вас,— різко кинув він,— і це мене непокоїть.
Він промовив це відвернувшись, і Жіль на секунду засумпівався, чи правильно він його зрозумів.
— Чому ж це вас непокоїть?
! — Тому, що ви, даруйте, не викликаєте в мене поваги.
Стоячи в цій темній кімнаті, вони розмовляли півго-лосом, немов вороги, що вмовляються про таємну неминучу дуель. У Жіля закалатало серце.
— За що ви не поважаєте мене? Я вас не знаю.
— Наталі вас любить, і ви, судячи з ваших слів, також любите її. Чому ж вона й досі тут? Чи ви маєте її за міщанку, звиклу до любовних пригод? А може, ви гадаєте, що їй можна позаздрити в теперішньому становищі? Невже ви так погано її знаєте?
— Вона вирішила зачекати до кінця літа...— почав був Жіль.
П'єр Лакур люто махнув рукою.
— ...нічого вона не вирішила. Вона думає, що ви не впевнений у собі, і не хоче вас примушувати. Ото й усе. Уже цілий місяць її життя — самі компроміси, а вона завжди терпіти не могла половинчатості. І все це. — через вас.