Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді")

Страница 2 из 38

Франсуаза Саган

Розділ II

Він працював у міжнародному відділі газети і того дня весь ранок провів у редакції. У світі відбувалися криваві безглузді події, що пробуджували у його колег лоскітливе почуття жаху, і це дратувало його. Раніше, три місяці тому, він із задоволенням охав би разом з ними, обурювався б, але тепер не міг. Йому навіть було трохи прикро від того, що десь на Середньому Сході, в США чи в якійсь іншій країні хтось намагався відвернути його увагу від єдиної справжньої драми — його власної. Земля оберталася, сповнена хаосу, і в кого може знайтися бажання чи час поцікавитися його жалюгідними проблемами? А проте хіба мало він змарнував часу, вислуховуючи відчайдушні сповіді й зізнання тих, хто зазнав невдач, хіба мало він намагався порятувати інших? Ні. Навколо нього ходили люди в очима, блискучими від збудження, і лише він залишався самотній, зневірений, як покинутий пес, став таким самим егоїстичним, як деякі старі люди, й таким самим нікчемним. Раптом він вирішив сходити до Жана, на поверх вище, і поговорити з ним. В цю хвилину Жан здавався йому єдиною людиною, здатною забути власні турботи і поспівчувати йому в біді.

В тридцять п'ять років Жіль був ще вродливий. "Ще" тому, що в двадцять він відзначався рідкісною вродою, якої, щоправда, ніколи не усвідомлював, але якою весело ко-ристався і несамохіть надовго брав у полон і жінок, і чоловіків (хоча ці останні його мало цікавили). Тепер, через п'ятнадцять років, він став сухорлявіший, більш змужнілий, але в його ході, в його рухах ще залишилося щось від звитяжного юнака. І в Жана, який його просто обожнював у ті часи, не кажучи йому цього і навіть не зізнаючися в цьому самому собі, аж защеміло серце, коли ввійшов Жіль. Його змарніле обличчя, його сині очі, чорне довге волосся, знервованість... Він ставав дедалі знервованішим, і Жа-нові слід було зайнятися ним. Але він не міг насмілитись: Жіль так довго був для нього символом щастя, безтурботності, що він не наважувався заговорити з ним, як не наважуєшся замахнутись на чийсь усталений образ. Та що, коли образ розсипається в прах... І Жан, що з давніх пір був круглий, лисий і засмиканий життям, мусив переконатися, що не існує "винятково" щасливих людей. Жан утратив уже багато ілюзій, але цю ілюзію, може, саме черев її наївність, йому було найтяжче втрачати. Він підсунув Жілю стілець, і той обережно сів, бо кімната була буквально захаращена теками, наваленими на столах, на підлозі та на каміні. Жан простяг йому сигарету. Вікно виходило на сірі й голубі дахи, на царство риштаків і телевізійних антен, якими донедавна захоплювався Жіль. Але тепер він на них навіть не глянув.

— Ну то як,— сказав Жан.— Як тобі все це подобається?

— Ти маєш на увазі вбивство? Справді, можна сказати, вийшло в них непогано.

І Жіль замовк, опустивши очі. Минула хвилина, Жан, роблячи над собою останнє зусилля, поскладав кілька справ, насвистуючи, ніби хвилинне мовчання було цілком нормальне для них. Зрештою він наважився — взяла гору його доброта, вій згадав, який був уважний і лагідний з ним Жіль у ті дні, коли від нього, Жана, пішла дружина, і раптом відчув себе страшенним егоїстом. Уже два місяці він бачив, що в Жіля якесь лихо, і два місяці уникав заводити з ним про це мову. Гарний друг, нічого не скажеш. Але тепер, коли Жіль давав йому право, а точніше — примушував його почати наступ, він не міг утриматися від маленької інсценівки. Всі ми такі після тридцяти: будь-яка подія, байдуже, зачіпає вона весь світ чи тільки наші почуття, вимагає пеи-ної театралізації для того, щоб вона пішла нам на користь або справді дійшла до нас. Отож Жан роздушив у попільничці недокурену сигарету, сів і схрестив на грудях руки. Якусь секунду він пильно дивився Жілю в обличчя, потім прокашлявся і похмуро сказав:

— Ну то як?

— Що "як"? — перепитав Жіль. Тепер йому хотілося вже піти геть, але він знав, що нікуди не піде, що він усе зробив для того, щоб примусити Жана розпитувати його. Навіть гірше, він уже відчував, що йому легшає на душі.

— Щось не клеїться?

— Не клеїться.

— Уже з місяць чи два?

— Три.

Жан визначив час навмання, щоб показати Жілю, що він не був неуважний до нього і якщо раніше не заводив про це розмов, то лише з делікатності. Але Жіль зразу ж подумав: "Прикидається проникливим, хитрун, а на цілий місяць помиляється". А вголос сказав:

— Уже добрих три місяці, як мені... погано.

— Якісь конкретні причини? — запитав Жан, рішучим жестом припалюючи сигарету, і в цю хвилину Жіль його ненавидів: "Навіщо цей тон поліцейського офіцера, такого собі незворушного досвідченого суб'єкта, навіщо вся ця комедія?" Але водночас йому потрібно було виговоритись — непереможна тепла хвиля несла його до відвертих зізнань.

— Ніяких.

— Це вже серйозніше,— мовив Жан.

— Не обов'язково...— заперечив Жіль.

Неприязнь у його голосі змусила Жана облишити роль безстороннього психіатра. Він підвівся, обійшов стола і поклав руку на плече Жілю, лагідно бурмочучи: "Заспокойся, старий", через що в Жіля, на його превеликий жах, на очах виступили сльози. Він справді дійшов краю. Він простяг руку до столу, взяв : кулькову ручку і, натискаючи на головку, став зосереджено висовувати і заганяти назад стрижень.

— То що там з тобою, голубчику? — запитав Жан.— Може, ти хворий?

— Та нічого. Нічого. Просто мені нічого не хочеться, от і все. "Здається, це модна хвороба, правда ж?

Він спробував засміятися. Та, по суті, Жілю пе було легше від того, що його стан був досить поширеним і визнаним усіма лікарями явищем. Це його скоріше ображало. Коли вже на те пішло, то краще б уже це було винятковим випадком.

— Отакі-то справи,— важко зітхнув він.— Мене вже не вабить робота, не ваблять жінки, мені навіть неохота рухатись. Єдине, що я хотів би, це цілими днями лежати в ліжку, укрившися з головою ковдрою. Я...

" — А ти пробував?

— Звичайно. Але довго витримати не міг. До дев'ятої вечора у мене з'являлося бажання накласти на себе руки. Постіль мені здавалася брудною, мій власний запах огидним, мої звичайні сигарети викликали у мене відразу. Ти вважаєш, що це нормально?

Жан щось пробурмотів: ці деталі, що вказували на психічний надлом, муляли його більше, ніж будь-які непристойні подробиці, і він зробив останнє зусилля дістати якесь логічне пояснення.