(Мт. 23, 25-28).
Хто хоче за всяку ціну зберегти своє лице, той убиває з правдою всяку можливість внутрішнього примирення зі собою.
* * *
ДИКИЙ КІНЬ І ПРИРУЧЕНИЙ
Якось дикий кінь зустрів прирученого коня і почав ганьбити його за рабство. Але той твердив, що він — вільний, як вітер.
— А тоді, — сказав дикий кінь, — скажи мені, для чого служить те знаряддя, що маєш між зубами.
— Це — уздечка, — відповів приручений кінь. — Один з найкращих засобів, що дає силу.
— Так, але що означають ті паски, які прив'язані до неї?
— Вони не дають їй випасти мені з уст, коли я надто лінивий.
— А що скажеш про сідло? — питав далі дикий кінь.
— Часто полегшує мої муки, — відповів приручений кінь. — Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.
Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від людини, яка вибачає собі недобрі звички, в'язнем яких вона є.
Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.
* * *
АСТРОНОМ
Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як звичайно, сидів під церквою.
— Дивись, — це наймудріша людина нашого краю, — сказав мені приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним.
Поговоривши трохи, я спитав його:
— Вибачте за моє питання, але відколи ви сліпі?
— Від народження, — відповів він.
— А яку дорогу ви собі вибрали в житті?
— Я — астроном.
Поклав руку на свої груди і сказав:
— Стежу, досліджую всі ці сонця і місяць, і зорі. (Жібран)
Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої останні дні тому, щоб пізнати себе.
У своєму щоденнику вона написала: "Я почала застановлятися над своїми думками, над предметами, що вибираю, книжками, що читаю, людьми, яких люблю, і побачила, що вони — відблиск мене і свідчать про мене. Таким чином я пізнала дивну особу — саму себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути все це, — є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була справді я; те, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була такою живою і так сповненою щастям".
* * *
ДВА МАНДРІВНИКИ
Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою вгору, холодний вітер дув їм просто у лице. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти було все важче і важче. Вони знали. Що якщо вчасно не дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.
Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.
Один сказав:
— Це доля! Той чоловік — засуджений на смерть. Поспішаймо, бо скінчимо так, як він.
І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість, пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив далі свою мандрівку вже з важкою ношею.
Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом: під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому. Що докладав усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.
Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї, все її дратувало. Багато вимагають в школі, вдома, надто багато... Та ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації...
Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в очі, голосно сказала:
— Мамо, мені вже обридли твої повчання. Чому, натомість, не обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше від твоєї ласки.
Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним голосом і майже з плачем сказала:
— Хочеш... ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу, щоб ти мене обняла...
І вони обнялись, зі сльозами радості в очах.
Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретного вияву любові. Але ми часто є надто стримані, надто боязкі, щоб виявити наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суворою маскою, зі страху, щоб інші не побачили нашої "слабкості".
Але тільки тепло серця може врятувати нас від великого холоду нашої епохи.
* * *
ТИ Ж ЗНАВ!
В одному індіанському племені юнаків випробували на зрілість самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що готові бути справжніми воїнами.
В час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак побачив одну стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом. "Поміряюся з тією вершиною", — подумав він. Він одягнув сорочку зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору.
Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ: прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося гордістю.
Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. Подивився і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила:
— Вмираю... Тут надто зимно для мене, і немає поживи... Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину.
— Ні, — відповів юнак. — Знаю вашу породу. Ти — гримуча змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене — і я помру.
— Ні! Навіть не думай так! — відповіла змія. — З тобою не буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного зла.
Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати. Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс зі собою. Коли вони вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю. Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в ногу.
— Ти ж мені обіцяла! — закричав він.
— Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою, — сказала змія й поповзла собі геть.
Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам, як наркотики, алкоголь тощо.
"Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою".
Одна приповідка каже: "Є каяття, та нема вороття".
А друга: "Що посієш, те й пожнеш".
* * *
В'ЯЗЕНЬ І МУРАШКА
Один чоловік був засуджений на двадцять років ув'язнення. Його проблемою було як убити час. Через кілька місяців він зауважив, що під облупленою в куті штукатуркою мурашки зробили собі гніздо. Одна з тих мурашок видалася йому кмітливішою, і чоловік вирішив її дресирувати.