Троянда для Емілі

Страница 3 из 4

Уильям Фолкнер

— Будь ласка, міс Емілі. А якої саме? На щурів, мабуть? Я порадив би...

— Мені треба найкращої. А як вона називається — байдуже.

Аптекар перелічив кілька різновидів:

— Ними можна й слона вбити. Але вам треба...

— Арсен,— сказала міс Емілі.— Він добре діє?

— А... Арсен? О так, мадам. Але вам треба...

— Мені треба арсену.

Аптекар пильно подивився на неї згори вниз. Вона відповіла йому таким самим поглядом, випростана, з лицем, як напнутий прапор.

— Звичайно, я розумію,— сказав аптекар,— Якщо це те, що вам потрібно. Але закон вимагає, щоб ви пояснили, навіщо він вам.

Міс Емілі стояла мовчки й не спускала з нього погляду, закинувши назад голову, щоб дивитися йому просто в вічі. Кінець кінцем аптекар не витримав; одвернувшись, він вийшов, дістав арсен і запакував отруту. Хлопчина-негр виніс їй пакуночок; сам аптекар більше не повертався. Розгорнувши вдома пакуночок, вона побачила на коробочці під черепом з кістками напис: "Проти щурів".

IV

Отож наступного дня ми всі, як один, казали: "Вона накладе на себе руки"; нам і справді здавалося, що це найкращий для неї вихід. Відколи її стала бачити вдвох із Гомером Береном, то спершу казали: "Вона вийде за нього". Потім стали твердити; "Вона ще обкрутить його",— адже Гомер сам якось докинув (він був охочий до товариства й часто випивав з молодими хлопцями в "Клубі лося", це всі знали), що він зовсім не сімейної вдачі. Ще пізніше ми вже приказували з-за жалюзі: "Бідолашна Емілі", коли вони по неділях проїздили у лискучій бричці — міс Емілі з високо піднесеною головою, а Гомер Берен у капелюсі з загнутими крисами, з сигарою в зубах, руками в жовтих рукавичках тримаючи віжки й батіг.

Тоді деякі дами заговорили, що це ганьба для міста і поганий приклад для молоді. Чоловіки не хотіли втручатись, але дами кінець кінцем умовили завітати до неї баптистського священика (родина міс Емілі належала до єпископальної церкви). Що сталося під час тих відвідин, він так і не розповів, але надалі відмовився мати з нею справу. Найближчої неділі вони знов удвох роз'їжджали вулицями міста, і другого дня священикова дружина написала листа алабамським родичам міс Емілі.

Таким оце чином родичі міс Емілі знову загостювали в неї, а ми собі приглядалися, що буде далі. Спершу нічого не змінилося. Потім ми дійшли висновку, що вони таки поберуться. Ми довідалися, що міс Емілі побувала в ювеліра й замовила туалетне чоловіче приладдя, все із срібла, і з монограмою "Г. Б." на кожній речі. Ще через два дні ми довідалися, що вона придбала повний комплект чоловічого вбрання, аж до нічної сорочки включно, і нам стало ясно, що вони одружуються. Нас це щиро втішило. Таки втішило, бо дві її кузини виявилися ще гонористішими Грірсонами, ніж сама міс Емілі.

Через те ми не здивувалися, коли невдовзі після закінчення робіт на міських вулицях Гомер Берен зник. Ми були трохи розчаровані, що все відбулося без розголосу, але вирішили, що він виїхав, щоб приготуватися до зустрічі міс Емілі або щоб дати їй змогу спекатись двоюрідних сестер. (На той час ми всі вже одностайно підтримували міс Емілі в її боротьбі з кузинами). І справді — минув тиждень, і вони виїхали. Здогади наші таки підтвердилися: за три дні Гомер Берен повернувся до міста. Хтось із сусідів бачив, як пізнього вечора негр-служник впускав його кухонними дверима.

Відтоді вже ніхто ніколи не бачив Гомера Берена. Та й міс Емілі теж — принаймні якийсь час. Негр-служник своїм звичаєм ходив з кошиком по закупки, а парадні двері все були замкнені. Іноді її випадково бачили у вікні, як от тієї ночі, коли чоловіки розкидали вапно, але на вулиці вона не з'являлася з нівроку. Ми вважали, що цього й слід було сподіватися — затятість батька міс Емілі, котрий стільки разів руйнував її надії на щастя, напевне, виявилась занадто живучою, щоб померти разом з ним.

Коли знову побачили міс Емілі, вона вже погладшала, і волосся її трохи посивіло. В наступні кілька років воно сивішало все більше, поки не прибрало однотонної сталево-сивої барви, і таким уже й лишилося. До останнього свого дня — а померла вона у віці сімдесяти чотирьох років — волосся її було все так само сталево-сиве, як у людини, що веде діяльний спосіб життя.

І весь цей час парадні двері в міс Емілі були замкнені, за винятком проміжку в шість чи сім років (їй було тоді більше сорока), коли вона давала уроки малювання на порцеляні. В одній з нижніх кімнат вона влаштувала студію, І дочки та онучки сучасників полковника Сарторіса ходили до неї так само регулярно й охоче, як і в неділю до церкви, коли їх забезпечували четвертаком для пожертви. Саме тоді міс Емілі звільнили від оподаткування.

А потім нове покоління стало душею і плоттю міста, і учениці її, вирісши з шкільного віку, своїх дітей уже не посилали до неї з коробками фарб, нудними пензлями та малюнками, вирізаними з жіночих журналів. Парадні двері зачинилися за останньою ученицею, і вже назавжди. Коли місто запровадило безплатну доставку листів додому, тільки міс Емілі не дозволила прикріпити металевого номера в себе над дверима та поштової скриньки трохи нижче. Ніяких умовлянь вона не хотіла й слухати.

День у день, місяць у місяць і рік у рік ми бачили, як негр-служник сивішав і сутулішає, але так само ходить з кошиком по закупки. Щогрудня посилали їй податкове повідомлення, яке за тиждень неодмінно поверталося назад, навіть не розпечатане. Коли-не-коли ми її бачили в одному з вікон унизу (верхній поверх, мабуть, був замкнений) — виглядом своїм вона нагадувала різьблене погруддя якогось божка, і годі було визначити, бачить вона нас чи ні. Так вона переходила від покоління до покоління — близька всьому місту, неуникна й незбагненна, незворушна й живуча.

І ось вона померла. Вона занедужала в будинку, де панували порох та сутінок і де доглядав її лише напівздитинілий негр. Ми навіть не знали, що вона хворіла,— допитатися чогось у негра була безнадійна річ, ми вже давно в цьому переконалися. Він ні до кого не озивався, певно, й до неї також, бо голос його став шорсткий і скрипучий, наче був бозна-відколи без ужитку.

Померла вона в одній з кімнат першого поверху, у великому, горіхового дерева ліжку з запоною. Сива її голова лежала на подушці, пожовклій і запліснявілій від старого віку й браку сонячного світла.