Місяць сповз під хрестовину вікна. Він уже не нагадував німба розп'ятого святого — то був ситий, безсоромний підглядач, що кидав оком у чужі кімнати й постелі. Аж тепер Равік остаточно прокинувся. Це був ще не найстрашніший сон. Він бачив і гірші. Але йому давно вже взагалі нічого не снилося. Він спробував згадати, відколи — мабуть, чи не відтоді, як він перестав спати сам.
Він помацав рукою коло ліжка. Пляшки там не було. Вона вже давненько стояла не там, а на столику в кутку кімнати. Він хвилину повагався. Не конче було пити. Він знав це. Але не конче було й не пити. Він підвівся, босоніж підійшов до столика, знайшов пляшку, відкоркував її і налив чарку. То були рештки старого кальвадосу. Він підніс чарку до вікна. Проти місяця кальвадос мерехтів, наче опал. Горілку не можна ставити на світло, подумав він. Ні на сонячне, ні на місячне. Поранені солдати, що при повному місяці пролежали ніч у полі, були кволіші, ніж після темної ночі. Він похитав головою, випив чарку й налив ще одну. Глянувши на Джоан, він побачив, що вона лежить з розплющеними очима й дивиться на нього. Він завмер. Чи вона справді бачить його?
— Равіку, — сказала вона.
— Що?..
Вона здригнулася, наче аж тепер прокинулась.
— Равіку, — мовила вона зміненим голосом, — що ти там робиш?
— Захотів випити.
— Але чому?.. — Вона підвелася. — Що з тобою? — розгублено спитала вона. — Щось сталося?
— Нічого не сталося.
Джоан відгорнула з чола волосся.
— Боже, я так злякалася, — сказала вона.
— Я не хотів тебе злякати. Думав, що ти не прокинешся.
— Я раптом побачила, що ти стоїш там… у кутку… зовсім інакший…
— Вибач, Джоан, я не думав, що збуджу тебе.
— Я відчула, що тебе вже немає поряд. Стало холодно. Наче вітер подув. Я похолонула з ляку. І бачу — ти стоїш у кутку. Щось сталося?
— Ні, не сталось нічого. Нічогісінько, Джоан. Я прокинувся й захотів чогось випити.
— Дай і мені трошки.
Равік налив чарку й підійшов до ліжка.
— Ти тепер схожа на дитину, — сказав він.
Джоан узяла чарку обома руками й почала пити. Вона пила повільно й дивилася на Равіка через вінця.
— Чого ти прокинувся? — спитала вона.
— Не знаю. Мабуть, місяць мене збудив.
— Я ненавиджу місяць.
— В Антібі ти не будеш його ненавидіти.
Вона відставила чарку.
— Ми справді поїдемо туди?
— Так, поїдемо.
— Геть від цього туману й дощу?
— Так, геть від цього проклятого туману й дощу.
— Налий мені ще чарку.
— Ти не хочеш спати?
— Не хочу. Шкода гаяти час на сон. Стільки життя марнуєш на нього. Дай мені чарку. Це той самий старий кальвадос? Ми ж хотіли взяти його з собою.
— Не треба нічого брати з собою.
Вона глянула на нього.
— Ніколи.
— Ніколи.
Равік підійшов до вікна й засунув завіси. Вони зійшлися тільки до половини. Місячне світло падало в незатулену пройму, наче в колодязь, і розділяло кімнату на дві частини, сповнені сірого мороку.
— Чому ти не лягаєш? — спитала Джоан.
Равік стояв біля канапи, відділений від Джоан, що сиділа на ліжку, смугою місячного світла. Її постать невиразно мріла в сутінку. Коси її, що ледь мерехтіли навіть у темряві, були відгорнуті назад. Вона була гола. Між нею і ним, як між двома темними берегами, струменіло, ніби саме в собі, залишаючись непорушним, холодне світло. Воно струменіло в сповнений теплого запаху сну прямокутник кімнати, пройшовши нескінченний шлях крізь чорний безповітряний простір, заломлене світло, відбите далекою мертвою зіркою, магічно перетворене з теплого сонячного сяйва в олов'яний холодний потік, струменіло без кінця і все-таки стояло на місці, ніяк не могло заповнити кімнату.
— Чому ти не йдеш до мене? — спитала Джоан.
Равік перейшов через кімнату, через темряву, світло і знов через темряву, якихось кілька кроків, а йому здалося, що він подолав величезну відстань.
— Ти взяв пляшку?
— Взяв.
— Хочеш іще випити? Котра година?
Равік глянув на маленький годинник із світляним циферблатом.
— Скоро п'ята.
— П'ята. А могла бути й третя. Або сьома. Уночі час стоїть. Іде тільки годинник.
— Так. І, незважаючи на це, все відбувається вночі. Або саме тому.
— Що?
— Те, що потім удень стає видно.
— Не лякай мене. По-твоєму, все те, що ми бачимо, відбувається раніше, коли ми спимо?
— Так.
Джоан узяла в нього чарку й випила. Вона була дуже гарна, і він відчував, що кохає її. Не така гарна, як статуя чи картина, а така, як лука, що нею гуляє вітер. У ній билося життя, те саме життя, що, дивом зіштовхнувши дві клітини в лоні матері, з нічого створило її такою, як вона тепер була. Та сама незбагненна таємниця: в крихітній насінині вже є ціле дерево, закам'яніле, мікроскопічне, але вже є, наперед визначене, є вже і крона, і плоди, і злива цвіту квітневими ранками… І з однієї ночі кохання виникло обличчя, очі й плечі, саме ці очі й плечі, вони вже існували, загубившись десь у світі серед мільйонів людей, а тоді листопадової ночі на мосту Альма в Парижі підійшли до тебе…
— Чому вночі? — спитала Джоан.
— Тому, — сказав Равік. — Присунься ближче до мене, кохана, врятована з провалля сну, приблудла з місячних лук випадку, присунься, бо ніч і сон підступні. Пам'ятаєш, як ми заснули цієї ночі, одне біля одного, — ми були такі близькі, які тільки можуть бути близькі люди. Наші обличчя, тіла, думки, подих зливалися в одне… А потім між нас повільно почав закрадатися сон, сірий, безбарвний, він повивав нас, як проказа, спершу кілька плямок, потім більше й більше, опанував наші думки, просяк у нашу кров, і з мороку несвідомості крапля за краплею у нас вливалася сліпота… А тоді раптом кожен із нас залишився сам, ми попливли кудись поодинці темними каналами, віддані на поталу невідомим силам і безликій загрозі. Коли я прокинувся, то побачив тебе. Ти спала. Ти ще була далеко, я ніяк не міг піймати тебе. Ти вже нічого не знала про мене. Ти була десь там. куди я не міг піти з тобою. — Він поцілував її руку. — Хіба може бути кохання довершеним, коли я щоночі, засинаючи, втрачаю тебе?
— Я лежала, пригорнувшись до тебе. Поряд із тобою. В твоїх обіймах.
— Ти була в якійсь невідомій країні. Ти була поряд зі мною і водночас ніби десь на Сіріусі, або й ще далі. Коли тебе немає вдень, я не боюся, бо про день знаю все. А хто знає хоч щось про ніч?