— Ну, то витрати будуть невеликі. Кілька франків на бинти і плата сестрам. Клініка належить вам. Порахуйте за все сто франків. Можете взяти їх із моєї суми, а потім мені доплатите.
— Витрати, докторе Равіку, на жаль, будуть куди більші, ніж я думав, — сказав Дюран і випростався. — До них треба додати й ці ваші дві тисячі. Тому я буду змушений записати їх пацієнтові в рахунок. — Він понюхав свої напахчені руки. — Отже, бачите…
Він усміхнувся. Його жовті зуби впадали в око на тлі білої бороди. Ніби хтось помочився в сніг, подумав Равік. І все-таки він мені заплатить. А тим часом я позичу грошей у Вебера. Але цей старий цап не дочекається, щоб я його просив ще раз.
— Гаразд, — сказав Равік. — Якщо вам так важко, пришлете їх мені потім.
— Мені не важко. Хоч ваша вимога була дуже раптова й несподівана. Просто є якийсь порядок.
— Гаразд, для порядку я почекаю. Однаково.
— Зовсім не однаково.
— Наслідок той самий, — сказав Равік. — А тепер вибачте, я піду вип'ю чарку. До побачення.
— До побачення, — вражено відповів Дюран.
Кет Гегстрем усміхалася.
— Чому б вам не поїхати зі мною, Равіку?
Струнка, впевнена, довгонога, вона стояла перед ним, засунувши руки в кишені пальта.
— У Ф'єзоле вже, мабуть, розквітли форсиції. Жовте полум'я вздовж садового муру. Камін, книжки і спокій.
Надворі прогуркотіла бруківкою вантажна машина. В невеличкій приймальні клініки забряжчало скло в рамках, що висіли на стінах. То були фотографії Шартрського собору.
— Вночі тиша. І далеко від усього, — повела далі Кет. — Хіба вам це не сподобалося б?
— Сподобалося б. Та, мабуть, я б там не витримав.
— Чому?
— Спокій добрий тільки тоді, коли ти сам спокійний.
— Я ж теж не спокійна.
— Ви знаєте, чого хочете. А це майже те саме.
— А ви не знаєте?
— Я нічого не хочу.
Кет не поспішаючи застебнула пальто.
— То що це, Равіку? Щастя чи розпач?
Він нетерпляче всміхнувся.
— Мабуть, і те, й те. Як майже завжди, і те, й те. Не треба тільки забагато думати про це.
— А що треба?
— Радіти.
Кет глянула на нього.
— Щоб радіти, більше нікого не треба, — сказала вона.
— Для цього завжди треба ще когось.
Він помовчав. Що я базікаю, подумав він. Порожня балачка перед дорогою. Ніяковість перед прощанням, беззубе пасторське патякання.
— Я кажу не про те маленьке щастя, що про нього ви якось згадували, — мовив він. — Таке щастя квітне скрізь, мов фіалки навколо спаленого дощенту дому. Я маю на увазі інше. Той, хто нічого не чекає, ніколи не розчаровується. Це добра життєва засада. Все, що потім настане, вже щось та важить.
— Зовсім не так, — заперечила Кет. — Так буває лише тоді, коли ти лежиш хворий і боїшся про щось мріяти. Та коли ти знов стаєш на ноги, вже думаєш інакше. Втрачаєш здатність бачити щастя в малому. Хочеться чогось більшого.
Промінь світла, відбившись у вікні, впав на її обличчя. Очі залишалися в тіні, тільки рот на тому тлі цвів самітною квіткою.
— Ви маєте у Флоренції лікаря? — спитав Равік.
— Ні. Хіба мені треба лікаря?
— Хвороба ще може озватися. Десь заболить. Я був би спокійніший, якби знав, що у вас там є лікар.
— Я себе дуже добре почуваю. А часом би щось сталося, я ж можу вернутися сюди.
— Звичайно. Це просто застереження. У Флоренції є добрий лікар, професор Фіола. Може, запам'ятаєте? Фіола.
— Я однаково забуду. Та, мабуть, це не так і важливо, Равіку.
— Я йому напишу. Він навідуватиме вас.
— Але навіщо? В мене нічого не болить.
— Професійна обережність, Кет. І більше нічого. Я напишу, щоб він подзвонив вам.
— Про мене. — Кет узяла торбинку. — Прощайте, Равіку. Я вже йду. Може, з Флоренції я зразу поїду в Канн, а звідти на "Конте ді Савойя" до Нью-Йорка. Якщо ви колись попадете в Америку, то знайдете там у сільському будинку жінку з чоловіком, дітьми, кіньми й собаками. Кет Гегстрем, яку ви знали, я залишаю тут. Її могила в "Шехерезаді". Як буватимете там, випийте інколи за її здоров'я.
— Добре. Горілки?
— Так, горілки.
Вона нерішуче стояла в сутінку кімнати. Стяжка світла тепер падала на одну з фотографій Шартрського собору позад неї. Головний вівтар і розп'яття.
— Дивно, — сказала вона. — Я б мала радіти. А я не радію…
— Так завжди буває, коли прощаєшся, Кет. Навіть якщо прощаєшся з розпачем.
Вона й далі стояла перед ним, і в ній знов лагідно пульсувало життя. Видно, вона зважилась на щось, але ще вагалася і була трохи сумна.
— Коли прощаєшся з чимось, то найпростіше взяти й піти, — сказав Равік. — Ходімо, я проведу вас.
— Ходімо.
Повітря було тепле й вологе. Небо нависало над дахами, немов розпечене залізо.
— Я візьму вам таксі, Кет.
— Не треба. Я хочу пройти до рогу. А там спиню машину. Я наче вперше надворі.
— Ну, і як вам?
— Я мов п'яна.
— Може, все-таки взяти таксі?
— Ні. Я пройдусь пішки. — Вона глянула на мокру вулицю й засміялася. — В якомусь куточку моєї свідомості все ще сидить страх. Чи так і має бути?
— Авжеж. Так і має бути.
— Прощайте, Равіку.
— Прощайте, Кет.
Вона ще мить постояла, ніби хотіла п^ось сказати. Потім обережно спустилася східцями і пішла вулицею, струнка й досі по-дівочому гнучка, назустріч бузковому вечору і своїй загибелі. Вона ні разу не озирнулася.
Равік вернувся в клініку. Поминаючи палату, в якій лежала Кет Гегстрем, він почув музику і здивовано зупинився. Він знав, що там ще не було нового пацієнта.
Він обережно відчинив двері й побачив сестру, що стояла навколішки перед грамофоном. Почувши його ходу, вона здригнулася й схопилась на ноги. Грамофон грав давню платівку "Le dernier valse" [11]
Дівчина пригладила на собі сукню.
— Міс Гегстрем подарувала мені грамофон, — сказала вона. — Американський. Тут такого не купиш. Хоч увесь Париж обшукай. Більше ні в кого такого немає. Я на хвилинку спробувала, як він грає. Сам міняє п'ять платівок підряд. Автоматично. — Вона сяяла з гордощів. — Коштує щонайменше три тисячі франків. А ще стільки платівок! П'ятдесят шість штук. І ще й приймач є. Ото випало мені щастя!
Щастя, подумав Равік. Знов щастя. Тут воно у вигляді грамофона. Він постояв і послухав. Над оркестром, наче голуб, здіймалася скрипка, тужлива й сентиментальна. Це була одна з тих жалісливих пісеньок, що часом дужче хапають за душу, ніж усі ноктюрни Шопена. Равік озирнувся по палаті. Білизну з ліжка знято, матрац поставлено сторч. Простирала лежали купою біля дверей. Вікна були відчинені, і в них глузливо заглядав вечір. Від Кет Гегстрем залишився тільки ледь чутний запах парфумів і останні акорди салонного вальсу.