— Ну, а як цих синців не вистачить, твій приятель може ж легко допомогти тобі — налупцює ще раз.
— Нізащо не налупцює,— жваво відповіла Івонна. — Він не такий. Не якесь там практичне стерво. Лупить мене тільки з ревнощів, щоб ви знали. Коли на нього нападе. А так, то хоч і навколішки його проси, й пальцем не зачепить.
— З характером хлопець. — Равік підвів голову від мікроскопа. — Ти здорова, Івонно.
Вона встала з крісла.
— Ну, то я можу йти до роботи. Внизу на мене чекає один дід. Із сивою борідкою. Я йому показала свої синці. Він після того як знавіснів. Дома він не має права слова сказати. І, мабуть, день і ніч мріє, як би налупцювати свою стару. — Вона дзвінко засміялася. — Який смішний світ, правда ж, докторе?
Самовдоволено похитуючи стегнами, Івонна вийшла.
Равік вимив руки. Потім поскладав інструменти й підійшов до вікна. Над будинками навис сріблясто-сірий присмерк. Голі дерева тяглися вгору, немов чорні руки мерців крізь асфальт. Такі руки часом доводиться бачити в засипаних землею окопах. Равік відчинив вікно й виглянув надвір. Година нереальності, що ширяла між днем і ніччю. Година кохання в малих готелях — для одружених чоловіків, які ввечері, сповнені гідності, сидять на почесному місці за родинним столом. Година, коли італійки в Ломбардській низовині вже проказують: "La notte più bella" [10]. Година відчаю і година мрій.
Він зачинив вікно. В кімнаті раптом стало багато темніше. Всередину залетіли тіні й повсідалися по кутках, нечутно перемовляючись. Пляшка з коньяком, яку принесла Роланда, полискувала на столі, мов полірований топаз. Равік іще трохи постояв, потім спустився вниз.
Велика зала була вже яскраво освітлена. Грав оркестріон. Дівчата в рожевих шовкових сорочках сиділи двома рядами на м'яких дзигликах. У всіх груди були відкриті. Клієнти хотіли бачити, що купують. їх уже зібралося з півдесятка. Переважно дрібні службовці та крамарі середнього віку. Це були обережні фахівці, які знали, коли тут відбувається огляд, і приходили зразу після нього, щоб мати цілковиту певність, що не заразяться трипером. Івонна вже була біля свого старого. Він сидів коло столика з чаркою "дюбоне", а вона стояла поряд, спершись однією ногою на стілець, і пила шампанське. З кожної випитої пляшки вона отримувала десять відсотків. Видно, старий справді знавіснів, що розщедрився на шампанське. Звичайно його замовляли тільки чужоземці. Івонна знала це. Вона стояла в позі поблажливого приборкувача диких звірів.
— Скінчив, Равіку? — спитала Роланда, ідо стояла біля дверей.
— Так. Усе гаразд.
— Хочеш чогось випити?
— Ні, Роландо. Піду до себе в готель. Я з самого ранку працюю, і єдине, що мені тепер потрібне, це гаряча ванна й чиста білизна.
Він пішов повз бар до гардеробу. У двері заглядав бузковими очима вечір. У синьому небі гудів самітний літак. На найвищій гілляці безлистого дерева виспівувала невелика чорна пташка.
Жінка, хвора на рак, який пожирав її, немов сліпий сірий хижак, каліка, що вираховував свою пенсію, повія з золотоносним задом, перший дрізд на дереві — все пропливало мимо, а він, байдужий до нього, поволі йшов до жінки в присмерку, що пахнув теплою постіллю.
— Хочеш іще кальвадосу?
Джоан кивнула головою.
— Ще трішки вип'ю.
Равік махнув рукою офіціантові.
— У вас є кальвадос, давніший за цей?
— Хіба цей поганий?
— Непоганий. Але, може, ви маєте в льоху ще якийсь.
— Зараз погляну.
Офіціант пішов до каси, біля якої дрімала господиня з кішкою на колінах. Потім відчинив двері з матовими шибками і зник за ними. Там над рахунками сидів господар. За хвилину офіціант з'явився звідти, зосереджений, поважний, і, не дивлячись на Равіка, пішов униз до льоху.
— Здається, все гаразд.
Офіціант повернувся з пляшкою, яку ніс на руках обережно, наче немовля. Пляшка була брудна, не мальовниче посипана курявою спеціально для туристів, а просто дуже брудна, бо довгі роки пролежала в льоху. Офіціант обережно відкоркував її, понюхав, тоді приніс дві великі чарки.
— Куштуйте, пане, — сказав він Равікові, наливши в чарку кілька крапель.
Равік узяв чарку, спершу вдихнув запах, тоді покуштував напій, відхилився на спинку стільця й кивнув головою. Офіціант також урочисто кивнув головою і налив чарки на третину.
— Покуштуй, — сказав Равік Джоан.
Вона пригубила чарку й поставила на стіл. Офіціант стежив за нею. Джоан здивовано глянула на Равіка.
— Такого я ще зроду не пила, — мовила вона і ще раз ковтнула. — Його наче не п'єш, а вдихаєш у себе.
— Правда, мадам, — вдоволено озвався офіціант. — Ви добре сказали.
— Равіку, — мовила Джоан, — ти наражаєш себе на небезпеку. Після цього кальвадосу я вже не зможу пити іншого.
— Нічого, питимеш.
— Але завжди мріятиму про цей.
— Ну й добре. Станеш романтиком. Оспівувачем кальвадосу.
— Але інший мені вже не смакуватиме.
— Навпаки, навіть дужче смакуватиме, ніж досі. Бо ти питимеш один, а тужитимеш за іншим. Уже через саме це він здаватиметься тобі не таким буденним.
Джоан засміялася.
— Дурниці. І ти сам це знаєш.
— Звичайно, дурниці. Та людина живе дурницями, а не пісним хлібом фактів. А то що б сталося з коханням?
— До чого тут кохання?
— До того. Турбота про подальше існування. Без цього ми могли б кохати тільки один раз, а потім усе б відкидали. А так лишається дещиця туги за тим, кого ми залишаєм або хто нас залишає, і прикрашає ореолом того, хто приходить потім. Після втрати чогось нове набуває певного романтичного забарвлення. Давній невинний самообман.
Джоан подивилася на нього.
— Коли ти кажеш таке, мені гидко слухати.
— І мені гидко.
— Не кажи такого. Навіть жартома. Диво обертається в якийсь трюк.
Равік промовчав.
— І це звучить так, наче тобі все набридло і ти вже роздумуєш, як би кинути мене.
Равік глянув на неї з прихованою ніжністю.
— Хай тебе це не хвилює, Джоан. Я тебе ніколи не кину. Але прийде час, і ти кинеш мене. Напевне кинеш.
Джоан рвучко поставила чарку на стіл.
— Що за дурниці! Я тебе ніколи не кину. Чого ти навіюєш мені такі думки?
Очі, подумав Равік. У них спалахують блискавки. Лагідні, червонясті блискавки, ніби відблиск цілого моря свічок.