Він тихо сидів у машині, майже не зважуючись поворухнутися, щоб не злякати цього почуття. А воно росло й росло, струменіло й виблискувало, і він сидів принишклий, боячись до кінця повірити в нього, хоч і знав, що воно справді є. Він гадав, що тінь Гааке сидітиме поруч і не зводитиме з нього очей, а тим часом поряд із ним було саме лише його власне життя, що повернулось і лагідно дивилося на нього. Очі Сибіли, що всі ці роки, витріщені з жаху, мовчки й невблаганно оскаржували й вимагали помсти, тепер заплющилися, уста полагіднішали, підняті з ляку руки нарешті опустилися. Смерть Гааке зірвала з Сибілиного обличчя машкару смерті, воно на мить ожило, а тоді почало розпливатися. Тепер Сибіла нарешті заспокоїться, її образ відійде в минуле й більше ніколи не з'явиться, тополі та липи ласкаво поховають її, і залишиться тільки сонце, гудіння бджіл та спокійна, непереборна втома, наче він не спав кілька ночей поспіль і тепер або спатиме дуже довго, або вже не засне ніколи.
Равік зупинив "тальбо" на вулиці Понселе і аж тоді, коли вимкнув мотор і виліз із машини, відчув, як він страшенно стомився. То була не млява втома від їзди, а якесь тупе, глухе бажання спати, спати і більше нічого. Він рушив до готелю "Ентернасіональ", насилу переставляючи ноги. Сонце ніби налило йому голову свинцем. Він згадав, що треба здати кімнату в готелі "Принц Уельський". Вона зовсім випала йому з пам'яті. Він був такий безсилий, що хвилину вагався, чи не відкласти це на пізніше. Але все-таки переборов себе й поїхав туди на таксі. Сплативши рахунок, він мало не забув сказати, щоб йому принесли вниз валізу.
Равік почекав у прохолодному вестибюлі. Праворуч у барі сиділи кілька чоловік і пили мартіні. Його майже, здолав сон, поки носій з'явився з валізою. Він дав йому на чай і сів у таксі.
— На Східний вокзал, — сказав він голосно, щоб портьє і носій почули його слова.
На розі вулиці Ла Боеті Равік попросив водія зупинитися.
— Я помилився на цілу годину, — пояснив він. — На вокзал мені ще рано. Зупиніть, будь ласка, перед цим бістро.
Він заплатив за таксі, взяв валізу й рушив до бістро. Та тільки-но таксі зникло з очей, він повернувся, зупинив друге таксі й поїхав до готелю "Ентернасіональ".
Унизу нікого не було, крім помічника портьє, що знічев'я дрімав у кріслі. Була дванадцята година. Господиня, певне, вже в їдальні, подумав Равік. Він заніс валізу до своєї кімнати, роздягся й став під душ. Мився він довго й старанно. Потім витер тіло спиртом. Це його трохи підбадьорило. Він відчинив валізу, витяг з неї речі й поскладав туди, де вони були раніше. Тоді натяг свіжу білизну й другий костюм і спустився до Морозова.
— А я оце хотів іти до тебе, — сказав той. — Сьогодні в мене вільний вечір. Ми можемо посидіти в "Принці Уельському"… — Він не докінчив і пильно глянув на Равіка.
— Уже нема нащо, — відповів той.
Морозов і далі дивився на нього.
— Усе зроблено, — пояснив Равік. — Сьогодні вдосвіта. Не розпитуй мене більше ні про що. Я хочу спати.
— Тобі ще щось треба?
— Нічого не треба. Все зроблено. Мені пощастило.
— А де машина?
— На вулиці Понселе. З нею все гаразд.
— І більше нічого не треба робити?
— Ні. У мене раптом страшенно заболіла голова. Я хочу спати. Потім я прийду до тебе.
— Добре. Але чи справді більше нічого не треба робити?
— Ні,— сказав Равік. — Більше нічого, Борисе. Все вийшло просто.
— Ти нічого не забув?
— Думаю, що ні. Таки ні. Але тепер я не можу ще раз усе пережовувати. Спершу хочу виспатись. Потім розповім. Ти будеш у номері?
— Звичайно, — відповів Морозов.
— Добре. Я потім прийду до тебе.
Равік повернувся до своєї кімнати. Голова наче розвалювалася. Він зупинився біля вікна. Внизу біліли лілеї Візенгофа. Навпроти сіріла стіна з порожніми вікнами. Всьому кінець. Так треба було зробити, він мусив помститися, але тепер усьому кінець. Далі немає нічого. Нічогісінько. Ніщо більше не чекає на нього. Слово "завтра" для нього вже не має ніякого змісту. Цей день, що за його вікном, — останній.
Равік роздягнувся і ще раз помився. Він довго тримав руки в спирті, потім дав їм висохнути на повітрі. Шкіра на суглобах стяглася. Голова в нього була важка, і мозок немов перекочувався в ній. Він дістав шприц і прокип'ятив його в електричному кип'ятильнику, що стояв на підвіконні. Вода забулькала, і це нагадало йому струмок. Тільки струмок. Він зрізав головки у двох ампул і витяг із них шприцом прозору, як вода, рідину. Тоді зробив собі укол і ліг на ліжко. Полежавши трохи, він підвівся, приніс свій старий халат і вкрився ним. У нього було таке почуття, ніби він дванадцятирічний хлопчак, стомлений і самітний, по-особливому самітний, як буває тоді, коли ти ще тільки доростаєш.
Равік прокинувся смерком. Над дахами червоніла вечірня заграва. Знизу долинали голоси Візенгофа й Рут Гольдберг. Він не міг розчути, що вони говорили, та й не дуже дослухався. В нього був такий настрій, як буває в людини, що випадково заснула серед білого дня, вибилася зі свого звичного трибу й готова для того, щоб, не роздумуючи, накласти на себе руки. Якби зараз трапилась якась операція, подумав він. Якийсь важкий, майже безнадійний випадок. Він згадав, що цілий день нічого не їв, і раптом відчув скажений голод. Голова в нього перестала боліти. Він одягнувся й зійшов униз.
Морозов у самій сорочці сидів біля столу й розв'язував шахові задачі. Кімната була майже порожня. На стіні висіла ліврея. В кутку — ікона, а перед нею лампадка. В другому кутку стояв стіл із самоваром, а в третьому — сучасний холодильник, яким Морозов дуже пишався. В ньому він охолоджував горілку, пиво і тримав їжу. Перед ліжком був постелений турецький килимок.
Морозов мовчки підвівся, приніс дві чарки та пляшку з горілкою і налив чарки.
— Зубрівка, — сказав він.
Равік сів до столу.
— Я не хочу нічого пити, Борисе. Я тільки страшенно голодний.
— Добре. То ходімо вечеряти. А поки що… — Морозов дістав із холодильника чорний хліб, огірки, масло і маленьку баночку кав'яру. — Перекуси. Кав'яр мені подарував головний кухар "Шехерезади". З великої приязні.
— Не граймо комедії, Борисе, — сказав Равік. — Я зустрів його біля "Озіріса", вбив у Булонському лісі й поховав у Сен-Жермені.