Він накрив дівчину.
— Другий випадок протягом тижня. Коли так піде далі, ваша клініка стане рятівним притулком для дівчат, яким роблять невдалі аборти на Б'ют Шомон. Та, перша, здається, також була звідти?
Вебер кивнув головою.
— Авжеж, і також із вулиці Клавель. Мабуть, вони знали одна одну й побували в тієї самої акушерки. Навіть прибули сюди в той самий час, увечері. Добре, що я ще захопив вас у готелі. Я боявся, що ви вже кудись пішли.
Равік глянув на нього.
— Коли мешкаєш у готелі, то ввечері звичайно кудись ідеш. Сидіти самому в номері не дуже весело. Особливо в листопаді.
— Можу собі уявити. То чого ж ви мешкаєте в готелі?
— Зручно. І легко загубитися. Ти собі сам і водночас не сам.
— Вам це подобається?
— Подобається.
— Це ви могли б мати й десь-інде. Якби, наприклад, найняли собі невеличку квартиру, було б те саме.
— Можливо. — Равік знов нахилився до хворої.
— Ви згодні зі мною, Ежені? — спитав Вебер.
Операційна сестра глянула на нього.
— Пан Равік ніколи не найме квартири, — відповіла вона холодно.
— Доктор Равік, Ежені,— поправив її Вебер. — У Німеччині він був головним хірургом великої лікарні. Мав багато вище становище, ніж я.
— У нас… — почала сестра, поправляючи окуляри.
Вебер замахав руками.
— Годі, годі! Це ми знаємо. В нас не визнають чужоземних дипломів. Яка дурниця! Але звідки вам відомо, що він не найме квартири?
— Пан Равік — пропаща людина, він ніколи не матиме власної домівки.
— Тобто як? — вражено спитав Вебер. — Що ви кажете?
— Для пана Равіка немає вже нічого святого. Ось у чім річ.
— Браво, — сказав Равік. Він і далі був схилений над хворою.
— Ви чули таке, Равіку? — Вебер вражено втупив очі в Ежені.
— Спитайте його самого, пане докторе.
Равік випростався.
— Ви влучили в ціль, Ежені. Та коли в людини немає вже нічого святого, для неї все знов стає святим і по-людянішому. Тоді вона починає шанувати навіть ту іскорку життя, що жевріє в черв'якові і змушує його час від часу ви* повзати на світло. Не подумайте тільки, що це натяк.
— Мене ви не образите. У вашій душі немає ані крихти віри. — Ежені рішуче поправила халат на грудях. — А я, слава богу, її зберегла.
Равік узяв свій плащ.
— Від віри один крок до фанатизму. Тому в ім'я різних релігій пролито стільки крові.— В його словах бринів відвертий глум. — А толерантність — дочка сумніву, Ежені. Хіба ви, з усією своєю вірою, не більший ворог мені, ніж я, пропащий безбожник, вам?
Вебер засміявся.
— Що, перепало вам, Ежені? Не відбивайтесь, а то перепаде ще більше.
— Моя жіноча гідність…
— Ну й добре! — перебив її Вебер. — Залишайтесь зі своєю гідністю. Вона завжди потрібна. А мені пора йти.
Треба ще дещо зробити в кабінеті. Ходімо, Равіку. До побачення, Ежені.
— До побачення, докторе Вебере.
— До побачення, сестро Ежені,— сказав Равік.
— До побачення, — присилувала себе сказати Ежені, й то аж тоді, коли Вебер обернувся й глянув на неї.
Веберів кабінет був напханий меблями в стилі ампір — білими, позолоченими й ламкими. Над письмовим столом висіли знімки його будинку і його садка. Під довгою стіною стояла широка новомодна канапа, на якій Вебер спав, коли залишався ночувати в клініці. Клініка була його власна.
— Що ви питимете, Равіку? Коньяк чи "дюбоне"?
— Каву, коли ще є.
— Звичайно, є.— Вебер поставив на стіл електричний кавник і ввімкнув його. Потім обернувся до Равіка. — Ви б не могли сьогодні після обіду провести замість мене медичний огляд в "Озірісі"?
— Можу, чому ж.
— Вам це не переб'є ніяких планів?
— Анітрохи. Я вільний.
— То добре. Мені не треба буде знов приїздити в місто. Я попрацюю в своєму садку. Я б попросив Фошона, але він у відпустці.
— Нема про що говорити, — мовив Равік. — Я ж там уже не раз робив огляд.
— Це правда. А все-таки…
— У наш час не може бути ніяких "усе-таки". Принаймні для мене.
— Так, це справжній ідіотизм! Такому видатному хірургові не дозволяють офіційно оперувати, і йому доводиться працювати підпільно.
— Годі вам, Вебере! Це не новина. В такому становищі всі лікарі, що втекли з Німеччини.
— І все-таки! Комедія, та й годі. Ви робите за Дюрана найважчі операції, а він вашим коштом заробляє собі славу.
— Краще так, ніж він би робив їх сам.
Вебер засміявся.
— Звичайно, не мені це казати. Ви й за мене оперуєте. Але я, зрештою, гінеколог, а не хірург.
Кавник закипів. Вебер вимкнув його, дістав із шафи чашки й налив каву.
— Одного я не розумію, Равіку, — сказав він. — Чого ви й досі жигете в такій халабуді, як "Ентернасіональ"? Чому не винаймете собі помешкання в якомусь новому будинку поблизу Булонського лісу? Якісь дешеві меблі скрізь можна купити. Принаймні будете знати, що ви щось маєте.
— Так, — мовив Равік. — Я б тоді знав, що маю щось.
— От бачите. То чому ж ви не зробите так, як я кажу?
Равік надпив з чашки кави. Вона була гірка й дуже міцна.
— Вебере, — мовив він, — на вас дуже добре вивчати поширену хворобу нашої доби — зручність мислення. Ви співчуваєте, що мені доводиться працювати підпільно, й водночас питаєте, чому я не вннайму собі гарне помешкання.
— А який стосунок має одне до другого?
Равік поблажливо всміхнувся.
— Якби я винайняв помешкання, то мусив би зареєструватися в поліції. А для цього потрібні паспорт і віза.
— Справді. Про це я не подумав. А в готелі?
— У готелі також. Але, хвалити бога, в Парижі є кілька готелів, де не дуже наполягають на реєстрації.— Равік долив собі в каву трохи коньяку. — І один із них — "Ентернасіональ". Тому я там і мешкаю. Я не знаю, як господиня викручується. Мабуть, має добрі зв'язки. Поліція або справді нічого не знає, або підкуплена. В кожному разі, я там мешкаю вже досить довго, і мене ніхто не турбує.
Вебер відкинувся на спинку стільця.
— Я не знав цього, Равіку, — сказав він. — Я думав, що вам заборонено тільки працювати. З біса прикре становище.
— У порівнянні з німецьким концтабором це рай.
— А поліція? Якщо вона все-таки наскочить колись?
— Якщо спіймає, то ув'язнить на два тижні, а потім вишле за кордон. Як правило, до Швейцарії. Коли спіймає вдруге — дасть півроку в'язниці.
— Що?
— Півроку, — відповів Равік.
Вебер витріщив на нього очі.