— Мабуть, без паспорта я тут не проживу більше як три дні,— сказав він.
— Тебе вже питали про нього?
— Ще ні. Часом вони вимагають паспорт з візою, коли ти вселяєшся. Тому я й перебрався сюди вночі. Черговий не дуже розпитував мене. Я сказав йому, що наймаю номер на п'ять днів.
— У дорогих готелях на це не звертають особливої уваги.
— Та коли вони все-таки попросять, щоб я показав паспорт, буде важко залишитися.
— Поки що ніхто тебе не чіпає. Я дізнавався в "Георгові П'ятому" і в "Ріці", там теж не вимагають паспорта. Ти записався американцем?
— Ні. Голландцем із Утрехта. Трохи не пасувало німецьке прізвище. Тому про всяк випадок я його ледь змінив — ван Горн, а не фон Горн. Гааке не почує різниці, коли спитає про мене.
— Добре. Думаю, що все буде гаразд. Ти ж найняв не якийсь там дешевий номер, тому тобою ніхто не зацікавиться.
— Я теж так думаю.
— Шкода, що ти назвав себе Горном. Я міг би тобі дістати бездоганне посвідчення особи, дійсне ще цілий рік. Одного мого приятеля, що помер сім місяців тому. Коли поліція оглядала тіло, ми сказали, що то був безпаспортний німецький утікач. І так урятували посвідчення. Хіба не однаково, що його десь поховали як Йозефа Вайса. А тут з його паперами жило вже двоє емігрантів. Звати його було Іван Клюге. Як бачиш, не російське прізвище. Зблякла фотографія в профіль, без печатки, її легко замінити.
— Краще хай буде так, як є,— сказав Равік. — Коли я звідси виберуся, прізвище Горн мені вже не буде потрібне й папери також.
— З посвідченням я б не боявся поліції. Зрештою, вона й не прийде. Поліція не цікавиться готелями, де за номер платять більше як сто франків на добу. Я знаю одного втікача, що вже п'ять років живе в "Ріці" без паперів. І тільки нічний портьє знає про це. А ти подумав, що зробиш, якщо ті типи все-таки з'являться?
— Звичайно. Скажу, що віддав паспорт в аргентінське посольство, щоб отримати візу. Пообіцяю другого дня принести. Залишу свою валізку і вшиюся. Думаю, що встигну. Запит надійде спершу від дирекції, а не від поліції. Я на це розраховую. Тільки що тоді вже не зможу сюди вернутися.
— Все буде гаразд.
Вони грали в шахи до пів на дев'яту.
— Тепер іди повечеряй, — сказав Морозов. — А я ще трохи посиджу тут, тоді подамся в "Шехерезаду".
— Я пізніше повечеряю тут.
— Дурниці. Іди й добре попоїж. Коли той жевжик усе-таки озветься, тобі, мабуть, спершу доведеться з ним випити. А пити краще на ситий шлунок. Ти вже знаєш, куди підеш із ним?
— Знаю.
— Тобто, коли він захоче розважитись або випити?
— Так. Я знаю чимало місць, де ніхто ніким не цікавиться.
— То йди вечеряти. Нічого не пий. І замов щось поживне й масне.
— Добре.
Равік знов пішов до "Фуке". Все йому здавалося нереальним, наче він читав якусь книжку, чи дивився мелодраматичний фільм, чи спав і бачив сон. Він знов обійшов ресторан з усіх боків. Тераси були повні-повнісінькі. Він перевірив кожен столик. Гааке ніде не було.
Равік сів до маленького столика поблизу дверей, звідки можна було стежити за входом і вулицею. Поряд із ним дві жінки говорили про крамниці "Ск'япареллі" і "Менбоше". Чоловік із ріденькою борідкою, що сидів біля них, мовчав. Із другого боку кілька французів розмовляли про політику. Один був за "Вогненні хрести", другий — за комуністів, а решта з обох сміялися. І всі вони час від часу поглядали на двох вродливих, самовпевнених американок, що неподалік пили вермут.
Вечеряючи, Равік стежив за вулицею. Він був не такий дурний, щоб не вірити у випадок. Його не буває тільки в добрій літературі, а в житті скільки завгодно. Дня не минає, щоб когось не перестрів випадок, часом найбезглуздіший. У ресторані він просидів півгодини. Тепер йому було не так важко, як в обід. Потім він ще раз обійшов терасу з боку Єлісейських полів і повернувся до готелю.
— Ось ключ від твоєї машини, — сказав Морозов. — Я її поміняв. Узяв синій "тальбо" зі шкіряними сидіннями. А на тій були з матерії. Шкіру легше відмити. Це кабріолет — можеш їхати з піднятим верхом, а можеш з опущеним. Але завжди тримай віконця відчинені. Якщо доведеться стріляти в машині, гляди, щоб куля не залишила на ній сліду. Я найняв "тальбо" на два тижні. Нізащо не відгонь його відразу в гараж. Нехай трохи постоїть десь на бічній вулиці, де повно машин. І провітри салон. Тепер вона стоїть на вулиці Беррі навпроти готелю "Ланкастер".
— Добре, — мовив Равік. Він поклав ключа біля телефону.
— А ось папери на машину. Прав мені не пощастило дістати. Не хотілося, щоб до цієї справи були причетні надто багато людей.
— Прав мені не треба. В Антібі я весь час їздив без них.
Равік поклав папери поряд із ключем.
— Цієї ночі постав машину на іншій вулиці,— сказав Морозов.
Мелодрама, подумав Равік. Дешева мелодрама.
— Я так і зроблю, Борисе. Дякую.
— Шкода, що я не можу поїхати з тобою.
— А я й не хотів би, щоб ти їхав зі мною. Таке треба робити самому.
— Правда. Тільки не ризикуй дарма, але не прогав нагоди. Вбий його, і все.
Равік усміхнувся.
— Ти мені вже казав це разів сто.
— Хоч скільки кажи, не зашкодить. У вирішальну хвилину людині може спасти на думку чортзна-що. Так було з Волковським тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року в Москві. Він раптом схибнувся на почутті честі. Як, буває, мисливець не здатен підняти руку на безборонну здобич. Мовляв, не можна байдуже вбивати людей і таке інше. От його й застрілив один поганець. У тебе є сигарети?
— Ціла сотня. Крім того, тут можна що завгодно замовити по телефону.
— Зайди в готель і збуди мене, якщо я вже піду з "Шахерезади".
— Зайду так чи так. Навіть якщо нічого не станеться.
— Добре. Бувай, Равіку.
— Бувай, Борисе.
Равік зачинив за ним двері. В кімнаті раптом стало дуже тихо. Він сів у куток канапи й почав роздивлявися на шпалери з синьої матерії з каймою. За два дні він їх краще вивчив, ніж шпалери в кімнатах, де мешкав роками. Вивчив він і дзеркало, і сірий велюровий килим на підлозі з темною плямою біля вікна, і кожну лінію столу, ліжка, чохли на кріслах — все було вже таке знайоме, що його аж нудило, як він дивився на нього. Тільки телефон здавався чимось невідомим і таємничим.