Таксі й досі стояло перед будинком. Равік забув про нього. Водій приклав до кашкета пальці й по-змовницькому всміхнувся.
— Скільки? — спитав Равік.
— Сімнадцять п'ятдесят.
Равік розрахувався.
— А ви хіба назад не поїдете? — здивувався водій.
— Ні. Піду пішки.
— Далекувато, пане.
— Знаю.
— То навіщо ж би звеліли мені чекати? Дарма викинули одинадцять франків.
— Нічого.
Водій спробував запалити рудий недокурок, що прилип йому до верхньої губи.
— Може, хоч недарма згаяли час?
— Ще б пак! — відповів Равік.
У парк заповзав холодний світанок. Повітря було тепле, але світло здавалося холодним. Сірі від пороху кущі бузку. Лавки. На одній із них спав якийсь чоловік, прикривши обличчя номером "Парі суар". Це була та сама лавка, де Равік сидів тієї грозової ночі.
Равік подивився на сонного. Від його подиху газета здіймалася й опускалась, наче то був не аркуш брудного паперу, а щось живе, якийсь метелик, що зараз пурхне вгору я рознесе по світі останні вісті. Легенько ворушився набраний великими літерами заголовок: "Гітлер заявляє, що, крім Данцігського коридора, не має більше ніяких територіальних претензій", а нижче другий: "Праля вбиває чоловіка розпеченою праскою". На Равіка дивилася з фотографії огрядна жінка у святковій сукні. Поряд здіймався і опускався ще один знімок: "Чемберлен вважає, що мир ще можна зберегти". На знімку був зображений схожий на банківського клерка чоловік із парасолькою, що своїм обличчям нагадував самовдоволеного барана. В нього під ногами загубився заголовок, набраний дрібним шрифтом: "На кордоні вбито сотні євреїв".
Чоловік, що вкрився газетою від нічної роси й ранкового світла, спав міцно й спокійно. На ньому були старі стоптані брезентові черевики, руді вовняні штани і порваний піджак. Події на світі його не хвилювали. Він так занепав, що його вже ніщо не хвилювало, як глибинну рибину не хвилюють шторми на поверхні океану.
Равік повернувся в "Ентернасіональ". На душі в нього було ясно й спокійно. Його вже ніщо ні з ким не зв'язує. І добре. Тепер йому не треба нічого такого, що б виводило його з рівноваги. Він сьогодні ж таки перебереться до готелю "Принц Уельський". На два дні раніше. Але краще поквапитись, ніж прогавити Гааке.
XXVIII
Равік спустився у вестибюль готелю "Принц Уельський". Там було порожньо. Біля конторки портьє тихо грало радіо. В кутку поралося дві прибиральниці. Равік швидко пройшов вестибюль, не привертаючи до себе уваги. Виходячи, він глянув на годинник навпроти дверей. Була п'ята година ранку.
Він піднявся по авеню Георга П'ятого й підійшов до ресторану "Фуке". Ніде ні душі — ресторан давно зачинений. Равік зупинив таксі й поїхав у "Шехерезаду".
Морозов стояв біля входу.
— Нема, — сказав Равік.
— Я так і думав. Учора дарма було й сподіватися.
— Чому? Вчора якраз минуло чотирнадцять днів.
— Не можна розраховувати все до одного дня. Ти весь час сидів у "Принці Уельському"?
— Так. Від самого ранку й досі.
— Він подзвонить завтра, — сказав Морозов. — Сьогодні він міг залагоджувати якісь справи або виїхав на день пізніше.
— Завтра в мене операція.
— Вранці він не буде дзвонити.
Равік нічого не сказав. Він дивився на таксі, з якого виліз найманий танцюрист у білому смокінгу. За ним з'явилася бліда жінка з великими зубами. Морозов відчинив перед ними двері. Вся вулиця раптом запахла парфумами "Шанель". Жінка ледь припадала на ногу. Танцюрист розрахувався з таксистом і поплентався за нею. Жінка чекала на нього біля дверей. При світлі ліхтаря її очі здавалися зеленими, а зіниці обернулися в темні цятки.
— Так рано він напевне не подзвонить, — ще раз сказав Морозов, вернувшись від дверей.
Равік промовчав.
— Якщо ти залишиш мені ключа, я можу о восьмій піти туди, — повів далі Морозов. — І посидіти, поки ти повернешся.
— Тобі ж треба виспатися.
— Дурниці. Я можу лягти на твоє ліжко, коли захочу. Ніхто не буде дзвонити, але я посиджу, якщо це тебе заспокоїть.
— Я буду на операції до одинадцятої.
— Добре. Давай ключа. Я не хочу, щоб ти від хвилювання пришив якійсь дамі з вищих кіл яєчник до живота.
Тоді вона через дев'ять місяців скине дитину. У тебе з собою ключ?
— Так. На.
Морозов сховав ключа до кишені. Потім витяг коробочку з м'ятними пастилками й запропонував Равікові. Той похитав головою. Морозов узяв кілька й укинув у рот. Вони зникли в його бороді, ніби маленькі білі пташки в густому лісі.
— Відсвіжують, — сказав він.
— Тобі колись доводилося сидіти цілий день у кімнаті з плюшевими меблями й чекати? — спитав Равік.
— Доводилося сидіти й довше. А тобі ні?
— Доводилось і мені, але тоді я не на таке чекав.
— Ти не взяв ніякої книжки читати?
— Узяв, і не одну. Але не прочитав жодного рядка. Тобі ще скільки тут стояти?
Морозов відчинив дверці таксі, яким приїхало кілька американців. Потім відчинив перед ними двері.
— Години дві, не менше, — сказав він, вернувшись до Равіка. — Бачиш, що тут робиться. Я не пам'ятаю ще такого божевільного літа. До речі, Джоан теж тут.
— Он як?
— Тут. І вже з іншим, якщо це тебе цікавить.
— Нітрохи не цікавить. Отже, після одинадцятої побачимося, — сказав Равік і пішов.
— Стривай! — гукнув Морозов.
Равік обернувся.
— Як же ти потрапиш до своєї кімнати в "Принці Уельському"? — сказав Морозов, витягаючи з кишені ключа. — Я ж побачу тебе аж після одинадцятої. На! А коли виходитимеш, лиши двері незамкнені.
— Я посплю в "Ентернасіоналі", — сказав Равік, беручи ключа. — Краще буде, коли мене якнайменше бачитимуть у "Принці Уельському".
— Але приходь туди хоч ночувати. В готелі не зупиняються, якщо в ньому не ночують. Це було б підозріло, часом би поліція почала розпитувати про тебе.
— Може, й так. Але якщо вона зацікавиться мною, то краще, коли можна буде довести, що я весь час жив у "Ентернасіоналі". А в "Принці Уельському" я зробив усе що треба. Розкуйовдив ліжко, а вмивальник, ванну, рушники і все інше довів до такого вигляду, щоб здавалося, ніби я просто дуже рано вийшов з номера.
— Чудово. То віддай мені назад ключа.
Равік похитав головою.
— Я вирішив, що тобі краще там не показуватися.
— Мені можна.
— Не можна, Борисе. Не будьмо йолопами. Твоя борода кожному впадає в око. До того ж ти правду казав: я повинен жити й поводитися так, наче нічого особливого не сталося. Якщо Гааке справді подзвонить дуже рано й не застане мене, то неодмінно озветься ще раз після обіду. Мені треба на це розраховувати, а то я за добу стану психопатом.