От царь став порядкувати тут по своєму.
На той час іде дорогою голодний, стомлений Пан. Бачить, дім повний добра, а в ньому порядкує царь; їсть, пе та посміхається, а хазяїн на дворі з жінкою та з дітьми вози ріжним добром накладає.
Привітався Пан із Царем, почали тоді в двох порядкувати.
Іде дорогою голодний Дука. Бачить — дім повнийдобра а в ньому порядкують царь та пан, а хазяїн на дворі вози накладає. Привітався з царем дука і почали в трьох порядкувати.
От хазяїн трохи не все своє добро поскладав на вози, а пан та дука ще підганяють і того нема й сього ще нема.
Як уже не було що класти, тоді царь сказав спасибіг і поїхав з возами до столиці, а з ним поїхали пан і дука.
От ідуть.
Каже пан цареві:
— Служив я тобі колись вірно, у всьому допомагав, через тебе я роздав свої землі. Тепер і ти мені допоможи.
Царь скривився, а все ж каже!
— Добре. Даю тобі десяту частину свого добра, а тільки з тим, щоб ти мені й надалі допомагав.
Узяв пан свою частину.добра і поїхав на свої землі. Царь з дукою їдуть далі. '
Каже до його дука :
— Служив я тобі колись вірно, у всьому допомагав, через тебе роздав я своє добро, а тепер ти мені допоможи.
Царь скривився, а все ж каже :
— Добре. Даю тобі одну десяту частину свого добра, а тільки з тим, щоб ти мені й надалі допомагав.
Узяв дука частину добра і поїхав у свої маєтки. От приїздить царь до столиці, а там усі люде голодні, бо всі закинули свої роботи та все сваряться та бються за корону. Гукає царь на людей:
Тихо, підданці! Дам усім хліба й усякої поживи 5верніть тільки мені корону!
Кинулися голодні люде в палац, розшукали корону, перебили тих, хто ще чиплявся за неї і принесли її закрівавлену, розтоптану й знівечену.
Царь узяв та й каже :
— І така буде добра — аби корона. Беріть же собі половину мого добра.
Приїздить на свої землі пан, а там селяне обідрані й голодні, бо ж ніхто нічого не робив, а все сварилися та билися, ніяк не могли наділити землі.
Гуказ пан до них :
— Люде добрі! верніть мені мою землю, а я всім дам й одежі й усякої поживи !
Вони зараз же повернули панові землю, а той дав їм половину добра.
Приїхав на свої фабрики дука, а там робітники обідрані й голодні, бо ж ніхто нічого не робив, а все сварилися та билися, ніяк не могли поділитися.
Гукає до них дука :
— Товариші! Верніть мені мої фабрики, а я вам дам і хліба й одежі й усякої поживи !
Вернули вони йому все, а дука дав їм половину добра. І от стало в Трицарстві все по старому; царь царює, селянин горює, а робітник бідує.
Як вислухала все Цариця, сплеснула руками та й каже :
— Треба діло поправляти! Яй забула, що там люде темні, як і ліси їхні і очі в усіх стали темні. Треба промити всім очі. Пущу я на трицарсгво мигичку дрібну, як білий туман, а ти іди знову й дивися, що з того буде.
Через день юнак вертається до моря, кличе царицю та й каже:
— Як упала на Трицарство дрібна мигичка, то з ранку й до вечера промивала людям очі, а як сьогодкя засяло сонце, то люди
-не-
чистими очима побачили, що вони через свої чвари продали за хліб насушний свою волю і свій добробут. Тоді ці народи без гніву й без сварок узяли царя, твого сина, і посадовили його в льох темниц, а корону закинули в море. Так саме взяли пана й дуку й кинули в льох.
Потім поруйнували всі застави й рогатки, шляхи й дороги, що вели в темні ліси і Трицарство поділилося знову на три окремі країни, як було з давних давен. У кожній країні люде сами без
. царя, без пана, без дука почали заводити свій лад і вже не бються, бо мають очі просвітлені. Уже й землі поділили, уже й робочі ' працюють тільки для самих себе. Усі завдоволені, усі багаті, усі
^ щасливі.
Тільки тепер усі три твої сини сидять в темних та вохких льохах.
Цариця каже:
— Тепер буде все добре, а дітей своїх я сама визволю; за твоюж велику послугу, я хочу тебе надгородити. Я багата і маю в своєму царстві скарби незлічені. Проси від мене, чого хочеш й усе я тобі дам.
— Не хочу ніяких скарбів, Царице, бо вони не дають людям щястя. Я тобі вже казав, що хотівби все життя не розлучатись з морем і присватати себе на боротьбу за щастя людське.
Цариця замислилася, а далі каже:
— Узяти тебе в своє царсто я не можу, а дам тобі корабель летючий й постановлю тебе володарем усіх бурь морських. Будеш літати по морю, стишувати бурі, рятувати людей від загибелі. Будеш завжди близько від мене і коли чого схочеш, то поклич мене. До всього будеш жити, як і ми, більш тисячі літ. Чи хочеш?
— Спасибіг тобі, величия Царице, за такий дарунок! Кращого життя' я не можу й уявити.
Тоді показався далеко на морі великий корабель, з бічними вітрилами, що як птах білий летів до берега.
— Для душі відважної, — сказала Цариця, — життя на цьому кораблі буде повне праці, вдоволення й щастя, бо море прекрасне, вічно мінливе і чарівне.
Юнак сміливо й радісно вступив на корабель і понісся по синіх хвилях.
Тепер Цариця взялась ратувати своїх дітей. Вона звеліла своїм підданцям поробити, поширити потоки через підземні джерела аж до самих темних льохів, де сиділи її сини. По тих потоках сама вивела кожного поодинці в море.
Як же то зраділи всі три царевичі, коли почули, що вони знову в морі. На все своє життя на землі вони тепер дивились, як на діточу, шкідливу забавку.
Коли зійшлися всі три до купи, то ще більше зраділи і вже ніколи не розлучалися, а на землю дивилися з огидою, пригадуючи нерозумне людське життя й свої царювання та бідування.
А пам та дука й досі сидять у темних льохах, коли не померли.
Одеса, 17. XI. 1918. р.