Дивак, хтозна-який дивак! Дружина пана Клетеріана інколи думала про нього, бо в неї було дуже багато часу на роздуми. Чи то перестала діяти зміна клімату, чи з'явився якийсь інший шкідливий вплив, але здоров'я її погіршало, дихальне горло, здавалося, було не в найкращому стані, вона почувала себе кволою, стомленою, втратила апетит, часто мала гарячку; доктор Леандер най-рішучіше звелів їй дотримуватись цілковитого спокою і нічого не брати до серця. Отже, коли їй не треба було лежати, вона сиділа з радницею Шпац, мовчала і, поклавши на коліна руки з вишиванням, віддавалася всіляким думкам.
Так, він викликав у неї багато думок, той химерний пан Шпінель, і найдивовижніше було те, що думала вона не стільки про нього, скільки про себе саму; він якимось чином збудив у ній чудну, не знану їй досі цікавість до самої себе. Якось, серед розмови, він сказав:
— Загадкові все-таки істоти жінки... Знаєш це віддавна, а проте дивишся на них і не можеш надивуватися. Ось перед тобою чудесне створіння, сильфіда, запашна квітка, не дівчина, а мрія. І що ж вона робить? Іде й віддається ярмарковому борцеві чи різникові. Потім з'являється під руку з ним або навіть схиливши голову йому на плече і позирає навколо з хитрою усмішкою, ніби хоче сказати: "Будь ласка, тепер сушіть собі голови!" І ми сушимо собі голови...
До цих слів не раз верталася думками дружина пана Клетеріана.
Іншого разу, на диво радниці Шнац, між ними відбулася така розмова.
— Дозвольте вас запитати, шановна пані, хоч, може, це й нескромно: як вас звати, тобто як ваше прізвище?
— Ви ж знаєте, що моє прізвище Клетеріан, пане Шпінель!
— Гм... Це я знаю. Скоріше, заперечую це. Я, звичайно, маю на увазі ваше власне, дівоче прізвище. Будьте справедливі, шановна пані, і визнайте, що того, хто зве вас "пані Клетеріан", варто відшмагати.
Вона так щиро засміялася, що блакитна жилка в неї над бровою проступила страхітливо чітко, надавши її ніжному, милому обличчю напруженого, болісного виразу, що викликав у серці глибоку тривогу.
— Господи, ну й вигадали ж, пане Шпінель! "Відшмагати"! Хіба Клетеріан — таке жахливе прізвище?
— Так, шановна пані, я всім серцем зненавидів це прізвище, тільки-но почув його. Воно смішне й понад усяку міру негарне. І називати вас, на догоду звичаєві, прізвищем вашого чоловіка — просто варварство й підлість.
— Ну, а Екгоф? Хіба Екгоф краще? Прізвище мого батька — Екгоф.
— О, бачите! Екгоф — це вже зовсім інша річ. Навіть один великий актор мав прізвище Екгоф. Ви згадали тільки про батька. Хіба ваша мати...
— Так, моя мати померла, як я була ще малою.
— Он що. Розкажіть же мені трохи про себе, прошу вас. Та якщо вас це стомлює, то не треба. Тоді мовчіть, а я розповідатиму про Париж, як минулого разу. Але ви могли б говорити зовсім тихо, навіть пошепки, від цього ваша розповідь стане тільки ще чудеснішою... Ви народилися в Бремені? — Це запитання він вимовив майже нечутно, з таким шанобливим і значущим виразом, наче Бремен —— місто, якому немає рівних, місто, де на кожному кроці трапляються неймовірні пригоди і відкривається прихована краса, а всі народжені в ньому несуть на собі печать якоїсь таємничої вищості.
— Так, уявіть собі! — мимоволі сказала вона.— Я з Бремена.
— Я колись був там,— задумливо мовив він.
— Боже мій, ви й там були? Ви, пане Шпінель, мабуть, бачили геть усе — від Туніса аж до Шпіцберген"!
— Так, я колись був там,— повторив він.— Лише кілька годин, увечері. Я пам'ятаю старовинну вузеньку вулицю, над стрімкими дахами якої криво й чудно висів місяць. Потім я був ще в пивниці, де тхнуло пивом і цвіллю. В мене аж серце щемить від цього спогаду...
— Справді? Де ж це могло бути? Так, я теж народилася в такому сірому будинку із стрімким дахом, у старому купецькому будинку з лунким вестибюлем і білою полакованою галереєю.
— То ваш батько купець? — спитав він, на хвилю завагавшись.
— Так. Але, крім того, ще й митець. І, мабуть, насамперед митець.
— Ах, он як! І в якій же царині?
— Він грає на скрипці... Але це ще нічого не означає. Важливо, як він грає, пане Шпінель! Деякі речі він грав так, що я кожного разу плакала, слухаючи його. Ніщо в житті не викликало в мене таких пекучих сліз! Ви не повірите...
— Я вірю! Ох, ще й як вірю!.. Скажіть мені, шановна пані, ваш рід, мабуть, старовинний? Напевне, вже не одне покоління жило, працювало й попрощалося зі світом у тому сірому будинку зі стрімким дахом?
— Так... А чому, власне, ви питаєте?
— Бо часто буває, що рід з практичними, міщанськими, тверезими традиціями наприкінці своїх днів ще раз спалахує в мистецтві.
— Хіба? Так, щодо мого батька, то він напевне більший митець, аніж багато хто з тих, що називають себе так і живуть зі своєї слави. А я тільки трохи граю на роялі. Тепер вони заборонили мені грати, але тоді, вдома, я ще грала. Ми грали вдвох з батьком... Авжеж, я люблю згадувати ті роки, особливо сад, наш сад за будинком. Він був страшенно занедбаний, зарослий, захищений потрісканим, замшілим муром; але якраз це й додавало йому великого чару. Посередині був водограй, оточений густим кільцем півників. Улітку я, бувало, цілі години проводила там з товаришками. Ми сиділи на складаних стільчиках навколо водограю...
— Як гарно! — мовив пан Шпінель і звів плечі.— Ви сиділи й співали?
— Ні, ми здебільшого плели.
— І все-таки... Все-таки...
— Так, ми плели й балакали собі, шість моїх товаришок і я...
— Як гарно! Боже, послухайте, як гарно! — вигукнув пан Шпінель, і обличчя його скривилося.
— Що ж тут такого гарного, пане Шпінель?
— О, те, що, крім вас, там було ще шестеро дівчат, що ви не входили в це число, а були ніби королевою над ними... Ви вирізнялися серед своїх шести товаришок. У косах у вас сяяла маленька золота корона, невидима, але знаменна...
— Не вигадуйте, яка там корона...
— І все-таки вона сяяла, хоч і незримо, я побачив би її, ясно побачив би її у ваших косах, якби тієї години непомічений стояв у заростях...
— Бог його знає, що б ви побачили. Але вас там не було, зате одного дня з-за кущів разом з моїм батьком вийшов мій теперішній чоловік. Боюсь, що вони навіть чули дещо з наших балачок...