— Я не розумію, — сказала Джейн Гел'єр. — І це все? Я хочу сказати, це дуже трагічно, певно, що дуже трагічно, але я не бачу тут нічого такого, що я назвала б моторошним.
— Я думаю, буде продовження, — сказав сер Генрі.
— Так, — підтвердив доктор Ллойд, — продовження буде. Річ у тому, що вже тоді я помітив одну дивну річ. Звичайно ж, я розпитав усіх рибалок про те, що вони бачили. Адже вони були свідками тієї події. І одна жінка розповіла мені дивну історію. Тоді я звернув на неї мало уваги, але згодом вона мені пригадалася. Та жінка стверджувала, що міс Дерент не тонула, коли покликала свою компаньйонку. Ця остання підпливла до неї і, як розповіла жінка-свідок, вона навмисне тримала її голову під водою. Я тоді, повторюю, майже не звернув уваги на цю розповідь. То була надто фантастична історія, і такі події можуть здатися зовсім іншими, коли дивитися на них із берега. Можливо, міс Бартон хотіла, щоб її подруга знепритомніла, розуміючи, що коли та панічно вчепиться в неї, то це призведе до загибелі їх обох. Адже згідно з тією історією, яку розповіла іспанська жінка, виникало враження, ви ж розумієте… виникало враження, що міс Бартон свідомо намагалася втопити свою компаньйонку.
Як я вже вам сказав, у той день я майже не звернув уваги на ту розповідь. Але я згадав про неї пізніше. Наші великі труднощі полягали в тому, що було дуже важко здобути якісь відомості про ту жінку, Емі Дерент. Схоже, вона не мала ніяких родичів. Міс Бартон і я разом оглянули її речі. Ми знайшли там одну адресу й написали туди, але то виявилася просто адреса кімнати, яку вона винайняла для зберігання своїх речей. Домовласниця не знала про неї нічого, вона бачила її лише того дня, коли здала їй кімнату. Міс Дерент тоді зазначила, що їй би хотілося мати бодай одне місце, яке вона могла б назвати своїм і куди вона могла б повернутися будь-якої хвилини. У тій кімнаті було кілька старих меблів, кілька неодмінних творів академічного живопису й валіза з клаптями матерії, купленими на розпродажах, але якихось особистих речей там не було. Вона сказала в розмові з домовласницею, що її батько й мати померли в Індії, коли вона була малою дитиною, та що виховав її дядько, який був священиком, але вона не знала, кому доводився він братом, матері чи батькові, тож прізвище навряд чи могло допомогти в пошуках її родичів.
У цьому не було нічого особливо таємничого, а лише цілковита невизначеність. Зрештою, у світі є чимало жінок, гордих і замкнених, що перебувають у точно такому становищі. Ми знайшли кілька фотографій серед її речей у Лас-Пальмасі — досить старих і злинялих, але вони були обрізані, щоб увійти в ті рамки, в які вони були вставлені, тож імені фотографа на них не було, і ми знайшли там також старий дагеротип із портретом, який належав, можливо, її матері, а ймовірніше, бабусі.
Вона принесла місіс Бартон дві рекомендації. Одна з них була підписана прізвищем, яке та давно забула, а друге змогла пригадати після певних зусиль. Воно виявилося прізвищем дами, котра жила тепер за кордоном, виїхавши до Австралії. Їй написали листа. Відповіді, звісно, довелося чекати довго, і я можу сказати, що коли вона надійшла, то користі з неї було дуже мало. Дама повідомила, що міс Дерент жила з нею як компаньйонка й виявилась надзвичайно корисною помічницею та чарівною жінкою, але вона нічого не знає ані про її приватні справи, ані про її родичів.
Ось так усе було — справді, нічого незвичайного, як я вже сказав. Були тільки дві речі, які вселяли мені певну занепокоєність. Ця Емі Дерент, про яку ніхто нічого не знав, і дивна історія, яку розповіла мені жінка з іспанського узбережжя. Але до цих двох дещо дивних фактів я можу додати й третій. Коли я вперше нахилився над тілом і міс Бартон пішла геть у напрямку до рибальських хатин, вона озирнулася назад. Озирнулася назад із таким виразом обличчя, який я міг би описати лише як вираз гострої тривоги — якась болюча невпевненість, що закарбувалась у моєму мозкові.
Тоді цей погляд не здався мені якимсь незвичайним. Я приписав його жахливому потрясінню, адже вона щойно втратила подругу. Але, як ви, певно, розумієте, згодом я усвідомив, що взаємини між ними були дещо іншими, їх не поєднувала така вже глибока приязнь, і смерть компаньйонки не могла бути для міс Бартон жахливим і непоправним горем. Міс Бартон просто була прив'язана до Емі Дерент і приголомшена її раптовою смертю — більше нічого.
Тоді звідки ж той вираз гострої тривоги на її обличчі? Це запитання знов і знов поверталося до мене. Я не міг помилитися щодо того погляду. І майже всупереч моїй волі в моєму мозкові стала формуватися відповідь. А що, як та жінка з іспанського узбережжя розповіла правду? А що, як Мері Бартон свідомо й холоднокровно намагалася втопити Емі Дерент? Вона здійснила свій задум, надовго втримавши її голову під водою, водночас прикидаючись, ніби намагається її врятувати. З'являється чоловік у човні й витягує з води їх обох. Вони вдвох на пустельному пляжі, поблизу нікого нема. І тут з'являюся я — останнє, чого вона могла сподіватися. Лікар! Причому англійський лікар. Вона дуже добре знає, що навіть людей, які перебували під водою набагато довше, ніж Емі Дерент, вдавалося повернути до життя за допомогою штучного дихання. Але вона була змушена зіграти свою роль — піти геть, залишивши мене наодинці зі своєю жертвою. І коли вона обертається, щоб кинути на мене останній погляд, жахлива й гостра тривога відбивається на її обличчі. Чи не повернеться Емі Дерент до життя й не розповість те, що вона знає?
— Он як! — вигукнула Джейн Гел'єр. — Тепер я справді відчуваю моторошний страх!
Під таким кутом зору вся ця історія здавалася набагато зловіснішою, а особистість Емі Дерент набувала ще більшої таємничості. Хто була Емі Дерент? Чому вона, нічим не прикметна компаньйонка, що служила за гроші, мала загинути від рук жінки, котра взяла її на цю службу? Яка історія ховалася за тим фатальним купанням? Емі почала виконувати обов'язки компаньйонки міс Бартон лише кілька місяців тому. Мері Бартон узяла її з собою за кордон, і вже наступного дня після того, як вони висадилися на острів, де мали намір відпочивати, сталася трагедія. І вони обидві були приємними, звичайними й рафінованими англійками! Уся ця історія здавалася фантастичною, і я спробував переконати себе в тому, що так воно і є. Я надав надто велику волю своїй уяві.