— Моїно! — покликала вона.
Ніхто не відповів.
— Графиня у маленькій вітальні, — сказала покоївка, коли маркіза увійшла в дім і запитала, чи дочка уже прокинулася.
Пані д'Еглемон була така схвильована, а в голові у неї вирувало стільки думок, що вона не звернула уваги на деякі дивні обставини. Вона швидко пройшла до маленької вітальні й справді застала графиню там; Моїна була у пеньюарі, в чепчику, недбало накинутому на розпущені коси, в нічних капцях; на поясі в неї висів ключ від спальні. Обличчя було насуплене і палало гнівним рум'янцем. Вона сиділа на дивані й, здавалося, про щось думала.
— Навіщо мене турбують? — сердито вигукнула Моїна. — А це ви, мамо? — неуважно кинула вона, урвавши саму себе.
— Так, дитино, це я, твоя мати…
Тон, яким пані д'Еглемон вимовила ці слова, свідчив про бажання поговорити відверто і про те внутрішнє хвилювання, що його іноді називають "святим хвилюванням", і точніше його не назвеш. Справді весь її вигляд свідчив, що вона прийшла виконати священний обов'язок матері; навіть Моїна була вражена, і на її обличчі відбилися воднораз почуття поваги, тривога, сором. Маркіза причинила за собою двері. Щоб потрапити до вітальні, треба було пройти через кілька кімнат, і кроки вони почули б. Отже, мати й дочка лишилися на самоті, в цілковитій безпеці від чиєїсь нескромної цікавості.
— Дочко моя, — почала маркіза, — мій обов'язок відкрити тобі очі. Ти сама себе наражаєш на небезпеку — це найгрізніша небезпека з тих, які загрожують нам, жінкам. Думаю, ти неумисне потрапила у таке становище, і я хочу поговорити з тобою не як мати, а як твій друг. Звичайно, ти тепер жінка заміжня і вільна у своїх вчинках, ти повинна звітувати за них лише перед своїм чоловіком… Але я так рідко давала тобі відчути владу матері (і в цьому, мабуть, моя помилка), що маю право зажадати, аби ти хоч раз прислухалася до моїх слів, бо нині ти потребуєш моєї поради. Подумай, Моїно, про те, що я видала тебе заміж за чоловіка обдарованого, чоловіка, яким ти можеш пишатися, і ти повинна…
— Годі, мамо! — сердито вигукнула Моїна. — Я знаю, що ви скажете… Ви хочете вичитати мені за Альфреда…
— Ви цього так легко не вгадали б, Моїно, — суворо зауважила маркіза, ледь стримуючи сльози, — якби самі не відчували…
— Що ви маєте на увазі? — згорда кинула графиня де Сент-Ерен. — В решті решт, мамо…
— Моїно! — вигукнула пані д'Еглемон, роблячи над собою нелюдське зусилля. — Ви повинні уважно вислухати те, що я вам зараз скажу…
— Я слухаю, — мовила графиня, схрестивши руки, і в її удаваній покірливості був явний виклик. — Дозвольте тільки, мамо, — сказала вона з дивовижною холоднокровністю, — я подзвоню Поліні й відішлю її.
Вона подзвонила.
— До чого тут Поліна, дочко, вона ж не може почути нашої розмови…
— Одну хвилинку, мамо, — урвала її графиня таким нетерплячим тоном, що маркіза здригнулася. — Я повинна…
Вона замовкла, бо увійшла покоївка.
— Поліно, сходіть самі до Бодрана й довідайтеся, чому досі не прислали мені капелюшок…
Вона всілася зручніше і пильно подивилася на матір. Серце в маркізи мало не розривалося, очі були сухі, й вона переживала хвилювання, гіркоту якого зрозуміє лише мати. Вона заговорила про небезпеку, яка загрожувала дочці. Та чи графиня образилася, що мати з підозрою ставиться до її взаємин із сином маркіза де Ванденеса, чи їй просто захотілось утнути одну з притаманних молодості навіжених витівок, але вона скористалася з того, що мати на мить замовкла, і зауважила із силуваним сміхом:
— Мамо, а я думала ти ревнуєш тільки до його батька…
На ці слова пані д'Еглемон заплющила очі, опустила голову і тихо зітхнула. Потім звела очі догори, ніби скоряючись неподоланному почуттю, яке спонукає нас звертатися до Бога в ті хвилини, коли в нашому житті відбуваються трагічні злами, а тоді подивилась на дочку, і погляд її був сповнений грізної величі та глибокого смутку.
— Дочко моя, — сказала вона зміненим, журним голосом, — ви невблаганні до своєї матері, невблаганніші, ніж чоловік, якого я скривдила, і, мабуть, невблаганніші, аніж сам Бог, перед чиїм судом я незабаром стану.
Пані д'Еглемон підвелася. В дверях вона обернулась, але помітивши в очах дочки лише подив, вийшла і ледве доплентала до саду, де сили покинули її. Гострий біль шпигнув їй у серце, і вона опустилася на лаву. Її погляд ковзнув по піску, і вона помітила там свіжий слід — виразний слід чоловічих чобіт. Сумніву не лишалося — її дочка загинула. Тепер маркіза зрозуміла, з яким дорученням відіслали Поліну. Слідом за цим відкриттям у голові маркізи промайнув ще страшніший здогад: вона зрозуміла, що син маркіза де Ванденеса знищив у серці Моїни пошану, яку дочка повинна відчувати до матері. Їй ставало все гірше і непомітно для себе вона знепритомніла й ніби заснула.
Молода графиня подумала, що мати розмовляла з нею занадто різко, але вирішила піти на замирення — увечері вона просто буде з нею трохи ласкавіша та уважніша. Почувши в саду жіночий крик, вона недбало вихилилася з вікна, і саме в цю мить Поліна, яка вийшла в сад, підхопила маркізу на руки й почала кликати на допомогу.
— Не злякайте дочки, — такими були останні слова матері.
Моїна побачила, як несуть її матір, бліду, нерухому, побачила, що вона ледве дихає, але ворушить руками, ніби намагається чи то когось відштовхнути, чи то щось сказати. Приголомшена цією картиною, молода жінка вибігла назустріч, допомогла покласти матір на свою постіль, роздягти її. Вона відчувала свою провину, і це гнітило її. В смертну годину вона зрозуміла матір, але вже нічого не можна було залагодити. Їй хотілося залишитися наодинці з матір'ю; і коли всі вийшли з кімнати, коли вона відчула, як холоне в її пальцях рука, що все життя її пестила, вона залилася слізьми. Плач дочки привів маркізу до тями, і мати змогла востаннє подивитись на свою дорогу Моїну. А коли з ніжних напівоголених грудей Моїни вихопилися ридання, мати всміхнулася своїй дитині. Ця усмішка довела молодій матеревбивці, що материнське серце — незглибиме усепрощення.
Як тільки в домі стало відомо про те, що маркіза д'Еглемон при смерті, послали верхових по лікаря, по хірурга та по маркізиних онуків. Вдова Гюстава з дітьми прибула водночас із лікарями. Біля дверей спальні зібрався цілий гурт людей — родичі, слуги. Всі були стривожені й мовчали. Нарешті молода маркіза, не чуючи із спальні жодного звуку, тихо постукала в двері. Моїна, опам'ятавшись від тяжкої задуми, розчахнула обидві стулки дверей, обвела присутніх невидющим поглядом, і її розгублений, пригнічений вигляд був красномовніший за слова. Побачивши ще живе втілення гіркого каяття, всі наче заніміли. Крізь двері було видно ноги маркізи — закляклі, судомно випростані на смертному ложі. Моїна прихилилася до одвірка, подивилася на родичів і глухо сказала: