Гюстав уважно вислухав батька і відразу закрив книжку. На мить запала мовчанка; генерал підняв Моїну, що змагалася зі сном, і посадив її собі на коліна. Голівка малої похилилася, припала до батьківських грудей, і Моїна заснула, вкутана своїм прегарним золотавим волоссям. У цю мить з вулиці долинуло тупотіння чиїхось поквапних кроків, і три удари в двері луною відбилися в усьому домі. Ці лункі удари були не менш красномовні, ніж зойк людини, якій загрожує смертельна небезпека. Сторожовий собака люто загавкав. Елена, Гюстав, генерал і його дружина здригнулися, але Абель, якому мати щойно вдягла чепчик на голівку, і Моїна не прокинулися.
— Ото хтось поспішає! — вигукнув генерал, уклавши доньку на крісло.
І швидко вийшов з вітальні, не почувши, як дружина благально вигукнула йому навздогін:
— Не ходи туди, мій друже…
Маркіз зайшов до спальні, взяв там два пістолети, засвітив потайного ліхтаря, кинувся до сходів, спустився ними із швидкістю блискавки й через мить уже стояв перед парадними дверима. Син безстрашно подався за ним.
— Хто там? — спитав генерал.
— Відчиніть! — відповів хтось за дверима, важко відсапуючись.
— Ви друг?
— Друг!
— Ви сам?
— Сам. Та відчиняйте ж, вони підходять!
Тільки-но генерал прочинив двері, як хтось миттю прослизнув у передпокій, швидкий, мов тінь. Господар дому отямитися не встиг, як незнайомець сильним поштовхом ноги уже захряснув за собою двері й наліг на них спиною, мабуть, сповнений рішучості нікого не впускати. Щоб пристрашити непроханого гостя, генерал навів на нього пістолет і освітив його ліхтарем; він побачив перед собою чоловіка середнього зросту в хутряній шубі, — таку носять старі діди, — яка тяглася по землі й була йому завелика, наче він зняв її з чужого плеча. З обачності чи випадково, але обличчя втікача затінював капелюх, насунутий на самі очі.
— Сховайте пістолета, пане, — сказав він генералові. — Я не залишуся тут без вашої згоди; але якщо я звідси вийду, біля застави мене чекає смерть. І яка смерть! За неї ви відповісте перед Богом. Я прошу у вас притулку на дві години. Та хоч я і прохач, необхідність змушує мене поставити умови. Мені потрібна аравійська гостинність. Хай вона буде для вас священною; а ні, то відчиняйте двері, і я піду на смерть. Мені потрібні таємниця, пристановище і вода. Ох, води! — прохрипів він пересохлим горлом.
— Хто ви такий? — запитав генерал, вражений гарячковою балакучістю незнайомця.
— Он як! Хто я такий? Що ж, відчиняйте двері, і я піду, — мовив незнайомець з якоюсь диявольською іронією.
Маркіз водив ліхтарем, намагаючись освітити незнайомця, але йому вдалося роздивитись лише нижню частину його обличчя, і ніщо не говорило на користь тієї незвичайної гостинності, якої вимагав утікач: його мертвотно бліді щоки посмикувались, риси були жахливо спотворені. В тіні, відкинутій крисами капелюха, палахкотіли очі, й супроти їхнього блиску, здавалося, блідло тьмяне світло ліхтаря. Одначе генерал повинен був дати відповідь.
— Добродію, — сказав генерал, — ваші слова такі дивні, що й ви на моєму місці…
— Моє життя у ваших руках! — вигукнув незнайомець, уриваючи хазяїна, і голос його був страшний.
— На дві години? — нерішуче промовив генерал.
— На дві години! — підтвердив утікач.
Мабуть, у пориві розпачу він раптом зсунув капелюха на потилицю, відкрив чоло і, наче роблячи останню спробу, втупив у генерала вогнистий погляд, що проникав у саму глибінь душі: цей погляд випромінював розум і волю, засліплював, наче блискавка, і вражав, мов грім. Адже бувають хвилини, коли люди володіють незбагненною могутністю.
— Проходьте, хоч би хто ви були, тут ви в безпеці, — врочисто промовив господар дому, і йому здалося, що він скоряється одній з тих підсвідомих спонук, які людина не завжди може собі пояснити.
— Бог вас винагородить! — сказав незнайомець, зітхнувши з полегкістю.
— Ви маєте зброю? — спитав генерал.
Замість відповіді невідомий швидко розгорнув поли шуби, та не встиг генерал його роздивитись, як він знову закутався в неї. Зброї в нього не було видно, а вдягнений він був так, ніби з'явився сюди прямо з балу. Хоч і мигцем оглянув його недовірливий генерал, він дещо таки встиг помітити й вигукнув:
— Де в біса ви так змокли, адже на дворі сухо!
— Знову запитання! — згорда відповів незнайомець.
В цю мить маркіз помітив сина і згадав, як щойно повчав його про необхідність дотримувати даного слова. Це розсердило його, і він сказав з явним гнівом у голосі.
— Ти чому тут, шалапуте! Тобі давно пора бути в ліжку.
— Я думав, що знадоблюся вам у разі небезпеки, — відповів Гюстав.
— Ну, а зараз іди до своєї кімнати, — сказав батько, полагіднівши від такої відповіді сина. — А ви, — звернувся він до незнайомця, — ідіть за мною.
Вони замовкли, як два гравці, що не довіряють один одному. Генерала почали тривожити похмурі передчуття. Присутність незнайомця гнітила його, як жаский сон. Але він дав слово, і треба було виконувати його, отож він провів непроханого гостя коридорами та сходами у велику кімнату на третьому поверсі, що була якраз над вітальнею. Ця нежила кімната взимку правила за сушильню. Вона не сполучалася з іншими покоями; її пожовклі стіни прикрашало лише поганеньке дзеркало, забуте на каміні колишнім власником дому та велике трюмо, для якого не знайшлося місця, коли розміщали маркізові меблі, і його тимчасово поставили тут, навпроти каміна. Підлогу в цій величезній мансарді ніколи не підмітали, тут стояв крижаний холод і обставу довершували тільки два старі стільці з розпотрошеними солом'яними сидіннями. Генерал поставив ліхтар на камін і сказав незнайомцеві:
— Ця вбога мансарда буде для вас притулком — тут найбезпечніше. Я дав слово, що збережу таємницю, тому дозвольте, я вас замкну.
Незнайомець нахилив голову на знак згоди.
— Я просив лише притулку, збереження таємниці й води, — мовив він.
— Воду я зараз принесу, — відповів маркіз і, старанно замкнувши двері, навпомацки спустився до вітальні, щоб узяти там свічку й піти до буфетної по карафу з водою.
— Що там сталося? — зацікавлено спитала маркіза.
— Нічого, люба, — холодно відповів чоловік.