Дріб'язковими здалися Шарлеві всі його уявлення про зміст життя, коли він слухав її мову, милувався її одухотвореною красою. Неспроможний знайти слова, які відповідали б усій значущості цієї простої, але такої врочистої сцени, він відповів банальною фразою, якою часто втішають жінок:
— Ми повинні або забувати про своє горе, пані, або самохіть лягати в могилу.
Але тверезий глузд завжди видається дріб'язковим у порівнянні з почуттям; він обмежений за своєю природою, як і все позитивне, а почуття — нескінченне. Розмірковувати там, де треба відчувати, властиво безкрилим душам. Отож Ванденес замовк, довгим поглядом подивився на пані д'Еглемон, потім попрощався і поїхав додому. Він був під владою нових уявлень, які звеличували в його очах жінку, і скидався на художника, котрий, звикнувши малювати вульгарних натурниць, раптом зустрічає музейну Мнемосіну, найпрекраснішу і найменш оцінену з античних статуй. Шарль закохався до нестями. Він покохав пані д'Еглемон палко, з усією щирістю молодості, а це надає першій пристрасті того невимовного чару, тієї чистоти, від якої залишаться жалюгідні рештки, якщо чоловікові судилося згодом покохати ще раз. Такою витонченою пристрастю майже завжди глибоко втішаються жінки, які вселили її, бо в цьому прекрасному віці, у тридцять років, на поетичній верховині свого життя, жінка може простежити весь його шлях і однаково виразно бачить як своє минуле, так і своє майбутнє. В тому віці жінки знають ціну коханню і дорожать ним, боячись його втратити. В ту пору їхню душу ще освітлює останнє проміння молодості, яка ось-ось мине, а їхнє кохання стає дедалі сильнішим від страху перед майбутнім.
"Я закохався, — казав собі цього разу Ванденес, виходячи від маркізи, — але на моє лихо, мені зустрілася жінка, що живе тільки спогадами. Важко боротися із суперником, якого вже нема живого — адже він ніколи більше не наробить дурниць, ніколи не перестане подобатись, і в ньому знаходять одні високі чесноти. Намагатися розвіяти чари спогадів і надій, які пережили коханого небіжчика і тільки тому, що він пробудив лише мрії, а в коханні нема нічого прекраснішого, нема нічого спокусливішого, ніж мрії, — хіба не означає обмовляти саму бездоганність?"
Ці сумні міркування, навіяні зневірою й острахом, що він зазнає невдачі, — а саме так починається кожна правдива пристрасть, — були останнім дипломатичним розрахунком Ванденеса. Віднині в нього уже не виникало сумнівів, він став іграшкою своєї пристрасті, й весь віддався невимовному блаженству, живучи тими дрібничками, які живлять його: випадково зроненим словом, мовчанкою, невиразною надією. Він мріяв про платонічне кохання, він щодня приходив дихати повітрям, яким дихала пані д'Еглемон, він майже вріс в її дім і супроводжував її повсюди, піддавшись тиранії палкого почуття, яке домішує егоїзм навіть до найсамовідданішої вірності. Кохання має свій інстинкт, воно завжди знаходить шлях до серця, — так мізерна комашка, нічого не боячись, з неподоланною впертістю прямує до улюбленої квітки. Тому, коли почуття справжнє, в його долі можна не сумніватись. Як може жінка не відчувати страху й тривоги, знаючи, що її життя залежить від того, з якою щирістю, силою та впертістю домагатиметься закоханий її взаємності? Адже жінка, яка має родину, дітей, неспроможна заборонити молодому чоловікові кохати її: єдиний вихід для неї — це перестати з ним зустрічатися від тієї миті, коли вона здогадається про таємницю його серця, а про таке жінка завжди здогадується. Та цей крок видається жінці надто рішучим, і вона рідко на нього зважується, а надто, коли шлюб гнітить її і дратує, коли він остогид їй, коли подружнє кохання майже охололо, а, можливо, чоловік і зовсім її покинув. Жінкам негарним любов лестить, вона перетворює їх на красунь; для молодих і чарівних сила спокуси має не поступатися їхній здатності спокушати — отже, вона неподоланна; жінок доброчесних земне і водночас таке прекрасне почуття змушує шукати виправдання своєму гріху в тих великих жертвах, які вони приносять коханому, пишатися тим, що вони ведуть із собою неймовірно важку боротьбу. Кожне таке міркування — пастка. Чим сильніша спокуса, тим безпорадніша перед нею жінка. Колись у Греції, на Сході — а тепер такий звичай стає модним і в Англії — жінок просто замикали вдома. Слід визнати, що це єдиний певний засіб захистити честь домашнього вогнища, але за такої системи зникне весь чар світського життя: спілкування, люб'язні манери, витонченість звичаїв утратять сенс. Націям доведеться зробити вибір.
Отож через кілька місяців після першої зустрічі з Ванденесом, пані д'Еглемон зрозуміла, що її життя тісно поєднане з його життям; вона була здивована, але не збентежилась і навіть відчула таємну радість, виявивши спільність їхніх уподобань і поглядів. Чи то вона стала думати, як Ванденес, чи то він зжився з усіма її забаганками? Маркіза про це не замислювалася. Її вже підхопив потік пристрасті й, боячись її, ця чарівна жінка намагалася одурити себе і твердила:
"О ні! Я залишуся вірна тому, хто вмер заради мене!"
Паскаль сказав: "Сумніватись у Богові — значить, вірити в нього". Так само й жінка починає сумніватись у своїх почуттях лише тоді, коли пристрасть уже захопила її. Того дня, коли маркіза призналася собі, що її кохають, їй довелося витримати натиск безлічі суперечливих почуттів. Першим заговорив забобонний голос життєвого досвіду. Чи буде вона щаслива? Чи знайде вона радість поза законами, на яких, справедливо чи несправедливо, суспільство будує свої моральні підвалини? Досі її життя було затруєне гіркотою. Чи можна сподіватися на щасливу розв'язку, якщо узи кохання поєднають двох людей усупереч світським умовностям? Та яку ціну не заплатиш за щастя? А що як вона і справді нарешті знайшла його — щастя, якого так палко прагнула? Адже шукати щастя — це так природно! Та й цікавість завжди виступає на захист закоханих. У самому розпалі цієї внутрішньої суперечки прийшов Ванденес. Його поява розвіяла умоглядний привид розважливості. Якщо так послідовно змінюється хай навіть скороминуще почуття молодого чоловіка і тридцятирічної жінки, неминуче настає мить, коли всі відтінки зливаються, коли всі міркування витісняються одним останнім доводом, який виправдовує і підсилює поклик кохання. Чим довший опір, тим голос пристрасті звучить наполегливіше. Цим висновком і закінчується наш урок чи то "вивчення "оголених м'язів"", якщо дозволено запозичити в живописців один з найобразніших їхніх висловів; бо в нашій історії ми досліджуємо не так саме кохання, як його рушійні сили і небезпеки. Та відтоді, як виник описаний нами анатомічний етюд, кожен день став додавати до нього нові барви: він освітився чаром молодості, став опуклим, живим, набрав блиску й краси, він брав у полон почуття і кликав до життєвих утіх.