"Ось вони, — міркував він, — найелегантніші, найбагатші, найвельможніші парижани. Тут і сьогоднішні знаменитості — найвідоміші оратори, найродовитіші аристократи, найуславленіші письменники; тут і художники, тут і можновладці. А тим часом навколо мене самі лише дрібні інтриги, мертвонароджені пристрасті, усмішки, які нічого не виражають, безпричинна зневага, згаслі погляди. Багато дотепності — але розтрачуваної марно. Усі ці рум'яні та блідолиці красуні прагнуть не радості, а пустих розваг. Немає щирості в почуттях. Якщо вам подобаються лише прикраси із страусових пер, білосніжні газові вуалі, вишукані убори, тендітні дами, якщо ви ковзаєте тільки по поверхні життя, — це ваш світ. Задовольніться пустою балаканиною, чарівними гримасками і почуття в серцях не шукайте. А мені остогидли всі ці банальні інтриги, які увінчуються одруженням, посадою супрефекта або збирача податків, а коли доходить до кохання, потаємними угодами — так соромляться у світському товаристві навіть подоби пристрасті. На жодному з цих досить-таки виразних облич я не бачу чогось такого, що свідчило б про наявність душі, здатної віддатися якійсь ідеї або мучитися докорами сумління. І жаль, і нещастя тут сором'язливо прикриваються жартами. Я не бачу тут жодної жінки, яку мені хотілося б підкорити, яка могла б затягти в безодню. Та й чи знайдеш сильну пристрасть у Парижі? Кинджал тут — музейна рідкість, яку чіпляють на позолочений цвях у прегарних піхвах. Жінки, почуття, погляди — все тут однакове. Пристрастей не існує більше, бо люди втратили своєрідність. Суспільне становище, розум, статки зрівнялися, і всі ми вирядилися в чорні фраки, ніби носимо жалобу по Франції, яка звеліла довго жити. Ми не любимо рівних собі. Між закоханими має існувати відмінність, яку слід подолати, але ця чарівна властивість кохання зникла в 1789 році{24}. Наша знудженість, наші банальні звичаї породжені політичним устроєм. В Італії принаймні все різко позначено. Жінки там досі хижі створіння, небезпечні сирени; вони нерозважливі й керуються не логікою, а вподобаннями, голосом плоті, і їх слід остерігатися, як остерігаються пантер…"
Підійшла пані Фірміані й урвала цей внутрішній монолог, а з ним і потік думок — суперечливих, невиразних, незавершених, думок, які годі передати словами. Переваги мрій — саме в їхній розпливчастості, вони — ніби розумовий туман.
— Я хочу відрекомендувати вас жінці, — сказала господиня дому, взявши Шарля під руку, — яка багато про вас чула і прагне познайомитися з вами.
Вона повела його до сусідньої вітальні і жестом та усміхненим поглядом, властивими справжній парижанці, показала на даму, що сиділа біля каміна.
— Хто це? — зацікавлено спитав де Ванденес.
— Жінка, про яку ви, безперечно, не раз говорили, хвалячи її або лихословлячи про неї; жінка, що живе в самотині, жінка — загадка.
— Якщо ви бодай раз у своєму житті проявили великодушність, скажіть, не мучте, як її звати?
— Маркіза д'Еглемон.
— Я піду до неї в науку: зі свого пересічного чоловіка вона зробила пера Франції, з нікчеми — політичну постать. Але скажіть, чи правда, що заради неї помер лорд Гренвіль, як запевняють декотрі жінки?
— Можливо. Була чи не була трагедія, але відтоді бідолашна дуже змінилася. Вона досі не виїздила у світ. Зберігати в Парижі вірність протягом чотирьох років — це вам не абищо. А тут ви її бачите тільки тому…
Пані Фірміані помовчала; потім докинула з лукавим виглядом:
— Я й забула, що дала слово про це мовчати. Ідіть же, поговоріть із нею.
Якусь хвилину Шарль стояв нерухомо, прихилившись до одвірка й пильно роздивляючись жінку, що стала знаменитою, хоча ніхто не зміг би пояснити, в чому ж причина її слави. У світському товаристві зустрічаєш чимало таких кумедних недоладностей. Власне, слава пані д'Еглемон була того самого гатунку, що й слава певних людей, заклопотаних нікому не відомою діяльністю: статистиків, що славляться своїми глибокими знаннями, бо всі вірять у їхні підрахунки, які вони проте воліють тримати у таємниці; політиків, відомих лише тим, що про них згадано в одній-однісінькій газетній статті; письменників і художників, чиїх творів і картин ніхто ніколи не бачив; учених, які вчені лише з погляду неуків — так Сганареля вважали знавцем латини{25} серед тих, хто цієї мови не знав; людей, котрим приписують талант у одній якій-небудь галузі — скажімо, здатність стати на чолі художнього напрямку або виконати вельми важливу місію. Значливе слово "фахівець" ніби умисне створено саме для такого різновиду безголових молюсків від політики чи письменства. Шарль дивився на маркізу д'Еглемон довше, ніж йому того хотілося, він був невдоволений, що жінка збудила в ньому таку цікавість. А втім, весь її вигляд суперечив висновкам, яких доходив молодий дипломат, роздивляючись гостей пані Фірміані.
Маркіза — на той час їй виповнилося тридцять років — була гарна на вроду, хоча тендітна і надто зніжена. Справжнім чаром віяло від її обличчя, спокійний вираз якого свідчив про рідкісну глибину душі. Її блискучий погляд, що здавався, проте, затуманеним якоюсь невідступною думою, свідчив про бурхливе внутрішнє життя і цілковиту покірливість долі. Її вії майже весь час були сором'язливо опущені й піднімалися рідко. Якщо вона й кидала погляди навкруг себе, то в них жеврів смуток, і ви сказали б, що вона зберігає вогонь очей для якихось своїх таємних споглядань. Тому кожен чоловік, наділений розумом і душею, відчував дивний потяг до цієї лагідної, мовчазливої жінки. Якщо розум намагався відгадати, чому вона постійно чинить опір теперішньому в ім'я майбутнього, світському товариству в ім'я самоти, то душа жадала проникнути в таємниці цього серця, яке, мабуть, пишалося своїми стражданнями. Ніщо в ній не суперечило тому враженню, яке вона справляла з першого погляду. Як майже в усіх жінок з довгим волоссям, її обличчя було бліде — біле як сніг. Вона мала незвичайно тонку шкіру, а це майже певна ознака душевної вразливості, що підтверджувалася всім її виглядом, тією дивовижною завершеністю рис, якої китайські художники надають обличчям на своїх химерних картинах. Її шия була, може, надто довга, зате нема нічого граційнішого за таку шию, в її рухах є віддалена схожість із вигинами змії, які заворожують погляд. Якби не існувало жодної ознаки з тієї безлічі ознак, за якими уважний спостерігач розкриває найпотаємніші характери, то, щоб судити про ту або ту жінку, досить було б постежити за тим, як вона повертає голову, як вигинає шию — адже ці рухи на диво різноманітні й виразні. Вбрання пані д'Еглемон відповідало її душевному стану. В заплетених і вкладених на голові у вигляді високої корони косах не було жодної прикраси, так ніби вона навіки зреклася розкошів. Її годі було запідозрити у дрібних хитрощах кокетства, які завдають стільки шкоди багатьом жінкам. Та хоч яким скромним був її корсаж, він не зовсім приховував чарівні обриси її стану. Вся краса її вечірньої сукні була в бездоганному крої і якщо дозволено шукати якогось змісту в моделі, за якою скроєно тканину, то можна сказати, що численні й строгі складки сукні надавали маркізі особливої шляхетності. Пані д'Еглемон не була позбавлена одвічної жіночої слабості — приділяти велику увагу своїм рукам і ногам. Та хоч вона й виставляла їх напоказ не без прихованої втіхи, навіть найлукавіша суперниця навряд чи зважилася б назвати її поведінку штучною — такими природними були її жести, засвоєні, мабуть, ще з дитячих літ. Граційна недбалість змушувала забути про цей натяк на кокетування. Цю сукупність особливостей, це поєднання дрібничок, які роблять жінку негарною або вродливою, можна вказати тільки досить умовно, а надто, коли йдеться про таку жінку, як пані д'Еглемон — адже душа надавала чарівної краси всім її рисам, об'єднуючи їх у досконалу гармонію. Її манера триматися теж бездоганно відповідала всій її зовнішності та манері вдягатись. Лише у певному віці деякі обрані жінки вміють надати красномовності своїй позі. Але що відкриває тридцятирічній жінці — як щасливій, так і нещасливій — таємницю промовистої поведінки: радість чи туга? Це жива загадка, і кожен витлумачить її, як підкажуть йому бажання, надії, погляди. І те, як маркіза спиралася ліктями на бильця крісла, і те, як вона з'єднувала кінчики пальців, немовби граючись, і те, як вона вигинала шию, і те, як стомлено схилявся в кріслі її гнучкий стан, тендітний і ніби надламаний, і невимушена, недбала поза, і ліниві рухи — усе вказувало на те, що ця жінка втратила інтерес до життя, що вона не спізнала блаженства кохання, хоча мріяла про нього, що вона гнеться під тягарем спогадів і давно зневірилася в своєму майбутньому і в собі самій, що це жінка бездіяльна, що вона не знає, чим заповнити порожнечу свого життя. Шарль де Ванденес замилувався цією чарівною картиною, зробленою, як він подумав, куди майстерніше, ніж "зробили б" її жінки пересічні. Він знав д'Еглемона. При першому ж погляді на цю жінку, якої він раніше не бачив, молодий дипломат зрозумів, що невідповідність, несумісність — вживемо це юридичне слово — між подружжям надто впадає у вічі й навряд чи маркіза любить свого чоловіка. Одначе пані д'Еглемон поводилася бездоганно, і її доброчесність надавала ще більшої цінності таємницям, що їх, як усі вважали, вона берегла у своїй душі. Отямившись від першого подиву, Ванденес став міркувати, як йому почати розмову з пані д'Еглемон і вирішив удатися до банальної дипломатичної хитрості — збентежити її зухвалістю і подивитись, як вона поставиться до його дурної витівки.