Маркіза затулила обличчя долонями і зайшлася плачем.
— Ось що таїться в моєму серці! — вела вона далі. — Заради його дитини я прийняла б найжахливіші муки! Господь, помираючи, взяв на себе усі гріхи земні, й він простить мені цю думку, від якої в мене розколюється голова. Але світ не знає жалю; для нього мої слова — блюзнірство, адже я нехтую усі його закони. О, як би я хотіла оголосити війну суспільству, щоб обновити його закони і звичаї, щоб поламати їх! Хіба не завдало воно удару всім моїм помислам, усім струнам душі моєї, всім моїм почуттям, бажанню, надіям у майбутньому, теперішньому й минулому? День для мене — темрява, моя думка — меч, серце — відкрита рана, моя дитина — лише заперечення. Атож, коли Елена озивається до мене, мені хочеться, щоб у неї був інший голос; коли вона дивиться на мене, мені хочеться, щоб у неї були інші очі. Усе в ній нагадує мені про те, що мало б бути і чого немає. Вона дратує мене до нестями! Я всміхаюся їй, щоб надолужити почуття, які я у неї краду. Як я страждаю! О панотче, мої страждання нестерпні, мені несила жити! І мене вважатимуть доброчесною жінкою! І я ні в чому не завинила! І мене шануватимуть! Я здолала мимовільне кохання, якому не повинна була поступатися; я додержала подружньої вірності, але чи вберегла я своє серце? Ні, воно завжди належало тільки одному створінню, — сказала вона, піднісши руку до грудей. — І моя дитина відчуває це непомильно. В материнському погляді, в голосі, в рухах є така сила, яка впливає на душу дитини, а коли я дивлюся на свою бідолашну дівчинку, коли я розмовляю з нею або беру її на руки, мої очі залишаються байдужими, голос мій не тремтить, а в обіймах немає ніжності. Елена це відчуває і дивиться на мене докірливим поглядом, якого я не можу витримати. Іноді я тремчу на думку, що колись стану перед нею, як перед суддею, і вона винесе мені вирок, навіть не вислухавши мене. Не доведи Господи, щоб ми зненавиділи одна одну! Краще, Боже, пошли мені передчасну смерть, дозволь заснути вічним сном у Сен-Ланжі. Я хочу переселитися на той світ, де я зустріну свою другу душу, де стану справжньою матір'ю! О, пробачте, панотче, я втрачаю тяму! Ці слова душили мене, і я не втримала їх у собі. О, ви теж плачете! Ви не станете зневажати мене! Елено, Елено! Ходи сюди, моя доню! — крикнула вона з якимсь розпачем у голосі, почувши, що дитина повертається з прогулянки.
Дівчинка вбігла до кімнати з веселим галасом і сміхом; вона принесла метелика, якого спіймала, але побачивши, що мати плаче, притихла і мовчки підставила лобик для поцілунку.
— Вона буде красунею, — сказав священик.
— Вона вся у батька, — відповіла маркіза, палко цілуючи доньку, ніби сплачуючи борг або прагнучи заглушити докори сумління.
— У вас гарячі губи, мамо.
— Іди собі, залиш нас, мій ангеле, — сказала маркіза.
Дівчинка вибігла з кімнати без жалю, навіть не глянувши на матір; вона лише раділа, що можна втекти від цього зажуреного обличчя, і вже розуміла, що почуття, які на ньому щойно відбилися, були їй ворожі. Усмішка — це вираз душі, мова серця, віддзеркалення материнського почуття. А маркіза не могла всміхатися. Вона почервоніла, глянувши на священика: хотіла показати себе матір'ю, але ні вона, ні її дитина брехати не вміли. Тільки щирі материнські поцілунки напоєні божественним нектаром, в них відчувається душа, в них жевріє вогонь, який зігріває серце. Поцілунки, які не просякнуті цим чудодійним бальзамом, сухі й холодні. Священик відчув, яка велика ця різниця; він міг виміряти прірву, що розверзається між материнством по плоті й материнством по серцю. Тому він подивився на маркізу проникливим поглядом і сказав:
— Ви маєте слушність, пані. Для вас було б краще, якби ви вмерли…
— О, я бачу, ви розумієте, як я страждаю, — відповіла вона. — Якщо ви, християнин і священнослужитель, вгадали і схвалили фатальний крок, на який штовхають мене мої муки. Так, я хотіла заподіяти собі смерть, але мені забракло мужності, і я не здійснила свого наміру. Тіло моє ослабло, коли душа моя була сильною, а коли моя рука перестала тремтіти, душа почала вагатися. Таємниця таких змін у моєму настрої незбагненна для мене. Мабуть, я просто слабка жінка, в мене немає волі, мені бракує впертості, і я сильна лише в своєму коханні. Я зневажаю себе! Вечорами, коли слуги засинали, я хоробро йшла до ставка; та як тільки підходила до берега, мою жалюгідну плоть охоплював жах перед небуттям. Я щиро сповідуюся вам у своїх слабостях. Коли я лягала в постіль, мені ставало соромно, і я знову почувала себе хороброю. В одну з таких хвилин я прийняла опій, але тільки захворіла, а не вмерла. Я думала, що випила всю пляшечку, а виявилося — тільки половину.
— Ви жінка пропаща, — суворо мовив кюре, і його голос затремтів від сліз. — Ви повернетесь у світське товариство і будете там брехати, ви шукатимете і знайдете те, що здасться вам відплатою за ваші муки, але настане день і ви приймете кару за свої втіхи…
— Та невже ж я віддам, — вигукнула вона, — першому-ліпшому гультяєві, якому заманеться вдати з себе закоханого, останні, найдорогоцінніші скарби мого серця, невже зганьблю себе на все життя за мить сумнівної втіхи? Ні, мою душу спопелить чисте полум'я… Всі чоловіки наділені інстинктами, властивими їхній статі; але такого, хто має душу, яка озвалася б до нашої душі, хто вміє торкнутися всіх струн нашого серця, які звучать лише в гармонії з почуттями, — такого чоловіка годі зустріти двічі в житті. Мене чекає жахливе майбутнє, я знаю. Жінка без кохання — ніщо, краса без насолоди — ніщо; та хіба світ не осудив би мого щастя, навіть якби воно прийшло до мене? Мій обов'язок перед дочкою — бути гідною матір'ю. Ох, я потрапила в залізні лещата, з яких мені не вирватися, не покривши себе ганьбою. Родинні обов'язки, нічим не винагороджені, скоро мені обриднуть; я проклинатиму життя, але принаймні моя дівчинка матиме досконалу подобу матері. Я обдарую її скарбами доброчесності замість скарбів любові, яких я її позбавила. Я навіть не хочу жити задля радості, яку приносить матерям щастя їхніх дітей. Я не вірю в щастя. Яка доля чекає Елену? Звісно, така сама, яка випала мені. Чи може мати бути певна, що чоловік, за якого вона віддає дочку, стане обранцем її серця? Ви тавруєте ганьбою нещасних жінок, які продають себе першому-ліпшому за кілька монет: голод і нужда виправдовують ці скороминущі союзи. І в той самий час суспільство терпить, ба навіть заохочує ще жахливіший, необміркований союз невинної дівчини з чоловіком, з яким вона не була знайома і трьох місяців — і ось вона продана на все життя! І за яку ціну! Якби ж у винагороду за всі муки, ви бодай шанували її; так ні, світ лихословить і про найдоброчесніших із нас! Така наша доля, нам лишається два шляхи: або проституція явна — і ганьба; або проституція прихована — і горе. А нещасливі безприданниці! Вони божеволіють, вони помирають — і ніхто й не здумає пожаліти їх! Краса, порядність не мають ніякої ціни на вашому людському торжищі, і ви ще називаєте суспільством це лігво себелюбних пристрастей! Позбавте жінок права на спадщину, тоді принаймні ви зможете додержуватися законів природи, обираючи собі подругу за велінням серця.