У Володьчиних очах — зацькованість, смертна туга. Та й активісти похнюпили голови — не сміють дихнути. Тільки міліціонери, що приїхали разом із Путьком, почувають себе вільно та сміливо: перешіптуються, посміюються. Тим, звісно, можна сміятись: розкуркулених до району возити.
Та ще в товаришки Ольги від останніх слів Митрофана Онисимовича червоні плями по обличчі пішли.
— Можна слово?
— Зажди, я ще не кінчив,— хоч сам збирався спитати, хто хоче висловитись. Але то б він спитав, а ця сама руку підняла. До того ж була в Ганжі полюбовницею. Цього ми тобі, голубко, до смерті не забудемо! Отак і ходитимеш у нас на "подозрєнії".— Так, значиться, на чому мене перервали?
— На цифрі,— підказав несміливо Володька.
— Позорная цифря, товариші актив! Я з усією гостротою скажу: не для того ми революцію робили, щоб отакі цифрі до району возити! От... А теперечки хто хоче висказатись по существу,— немов забув, що товаришка Ольга слова просила. Ба, ні, не забув: повів на неї строгим оком: — Ти щось хотіла?
— Хотіла!
Ольга рвучко звелася, осмикала жакетик так, наче й досі на ній була гімнастерка, а не глибоко цивільна оця одежина.
— Я хочу сказати, що ви, товаришу, неправильно себе поводите. Хто вам дав право нас усіх ображати? Як дітей вичитуєте!
Таня, що сиділа поруч, аж зіщулилась, перелякана: такий їй Путько здався страшний. Звівся на дибки, викотив очі та — торох! — кулаком по столу:
— Ану, брось домагогію правити!
Міліціонери враз принишкли, подивились очікувально на голову райвиконкому: брати? не брати?
— Ти давай по существу вопроса,— вже тихіше Путько.
Значить, іще не брати. Що ж, посидимо, почекаєм команди: наше од нас не втече.
Ольга зблідла од гніву:
— Про вашу поведінку я повідомлю в райком! І прошу мені не тикати!
— Ну й повідомляйте,— сів нарешті Путько. Відчув, мабуть, що перебрав. Зняв нарешті шапку, витер долонею мокре волосся.— Я, конешно, не хотів тут сказати, що ви всі з куркулем полигалися чи опортуністами стали...
В кімнаті одразу аж посвітлішало: мовби не одне — два сонця заглянуло у вікно. Навіть у міліціонерів полагіднішали очі: чого вам боятися, товариші? Не по вас же приїхали — не вас і повеземо!
— Отже, так,— продовжував зовсім уже мирно Путько,— з сьогоднішнього дня щитайте себе мобілізованими на суцільну колективізацію. Візьмемось вплотную... Повмовляли, попанькались, погралися в домагогію — хватить!.. Село на бригади розбили?
— Розбили.
— Всі знають, де чий участок?
— Всі.
— То сьогодні й почнемо. На сім вечора скликаємо загальні збори села. На порядку денному — суцільна колективізація і ніяких більше вопросов! І щоб усі до одного були на зборах. Умріть, а явку обезпечте!.. Ясно?
— Ясно,— похмуро з рядів.
— З цим, значицця, поки що покінчили... Приступаємо до другого вопроса: ліквідація куркулів та підкуркульників...
— Дак ми ж уже ліквідували!
— То ви не ліквідували, а в піжмурки з куркулями гралися! — відповів в’їдливо Митрофан Онисимович.— Вхопили, що зверху росло, а корінці у землі полишили? То ви хочете, щоб коріння оте весни діждалось та наш колгоспний урожай задушило? Не допустимо!
— Кого ж іще розкуркулювати?
— От ми зараз і рішимо... Для того й зібрались... Товаришу Твердохліб, ану, бери в руки бумагу й ручку і записуй хвамилії!
Володька видер із зошита аркуш паперу, вмочив перо в чорнильницю, застиг. Всі завмерли: дивилися, як заворожені, на те гостре перо, нависле над чистим поки що папером, боялися дихнути.
— Ну, чого мовчите? — Путько невдоволено.— Називайте хвамилії. По черзі вас питати, чи що?
Ще більше зачаїлись дядьки. Кожен гарячково молив: хоч би не мене першого! Бо що я скажу, кого назову? Сусіда? Кума чи свата? Та як же я після цього людям у вічі дивитимусь!
— А мо', ви, товаришу, скажете? Вам воно згори видніше, де в нас куркулі полишилися.
— За мою спину сховатися хочете? — знову розсердивсь Путько.— То я вам з усією відповідальністю скажу: не вийде!.. Товаришу Твердохліб, ану давай, починай. Хто у вашому селі куркульською шкірою обріс?
Перо у Володьчиній руці хитнулось, наче виціляло, у кого вдарити.
— Приходько Микола Олексійович...
— От його і пиши.
— Дак він же у Червоній Армії був! — вигукнув-зойкнув Іван, зрозумівши, куди пишуть його рідного брата. Зірвався на ноги, притулив благально до грудей шапку: — Люди добрі, скажіть, не дайте постраждать безневинному!
— Ану, давай без крику!.. Товаришу Твердохліб, скільки у названого коней?
— Кобила.
— Волів?
— Пара.
— А корів?
— Корова й теличка.
— Що іще є у нього?
— Двадцять овечок... Свині дві... Сімнадцять даданівських вуликів... Ну, а птиці не щитав... Птиці повен двір.
— Формений, виходить, куркуль,— підсумував Путько.— І ти, товаришу, крокодилячих сліз тут нам не лий! — це вже до Йвана.— Червоною Армією нам очі не замазуй. Коли після Червоної Армії в куркуля превратився, то такому ще більший позор од Радянської влади! Сідай, товаришу, не заставляй мене подумати, що тебе клясовий враг підкупив.
— Це його брат,— сказав тихо Володька.
— Родственні отношенія тут ні до чого! — насупився Митрофан Онисимович.— Ми на клясовій основі рішаємо, і нікаких кумів-братьїв бути не може! А до тебе, товаришу, теж придивитись не гріх...
— Це — наш активіст,— зжалився над дядьком Іваном Володька.— Перший у ТОЗ записався, багатодітний, бідняк...
— А в колгосп?
— У колгосп теж заяву подав.
— Гаразд, сідай! Зарубай тіки на носі: будеш за куркулів руку тягнути — загудеш услід за ними... Записав? — це вже до Володьки.— Ну, ще хто у вас із куркулів замаскованих?
Було названо ще кілька душ. Отих, що їх ще до сьогоднішнього дня вважали міцними середняками, культурними господарями. Яким іще рік тому видавали похвальні грамоти, хвалили у газетах, закликали на них рівнятись. І добре, що ми не прислухались до тих палких закликів. Не п’ялись із шкіри, не робили, як чорні воли, не одривали останню крихту од рота, вибиваючись у культурні господарі. Бо й ми б оце втрапили до того списку, до страшного отого паперу, з якого не вирубаєш найгострішою сокирою.
Прізвище, ім'я, по батькові.
Три слова всього, а за ними — далека дорога в Сибір.