— Сідайте, товариші... Хто хоче висловитись?
Піднялося одразу кілька рук. Гінзбург сів. Застиг, опустивши голову. Навіть тоді, коли всі, хто бажав, висловились, коли почав говорити перший, навіть тоді не підвів Григорій голови.
Перший почав із загальної характеристики стану справ у Хоролівському районі.
Засміченість білогвардійськими елементами, куркулями та підкуркульниками, що повели за собою всю парторганізацію району. Так, усю! І ось наслідок: злісне нехтування найзлободеннішими питаннями, саботаж політики партії, зрив плану суцільної колективізації, невіра в лінію ЦК на розгортання колгоспного руху.
— Неприваблива картина, товариші.
— Огидна! — хтось із членів бюро.
Перший невдоволено поморщився: не терпів, коли його перебивали.
— Тепер перейдемо до самого Гінзбурга...
Григорій і тут не поворухнувся.
А секретар уже говорив про болото:
— Ви з головою погрузли в правоопортуністичному болоті...
Про ворожу діяльність:
— Ми інакше не можемо оцінити ваш лист, як спробу заплямувати ленінське керівництво ЦК ВКП(б), скомпрометувати ленінську політику партії на суцільну колективізацію трудящого селянства...
Про вороже нутро:
— Треба сказати, що члени райкому Хоролівки проявили політичну сліпоту і не розгледіли вчасно ваше білогвардійсько-куркульське нутро...
Про поведінку Гінзбурга вже тут, на бюро обкому:
— Ви нічого не зрозуміли і нічому не навчилися. Ви й зараз продовжуєте твердити правоопортуністичні вигадки про те, що середняк ще не доріс до колгоспу, що на Полтавщині, мовляв, відсутній масовий рух селянства за суцільну колективізацію в найстисліші строки. Таким чином ви виступаєте як політичний обиватель, який зневірився у політиці нашої партії...
— Ворог, а не обиватель! — знову хтось із членів бюро.
— Це одне й те ж... І прошу мене не перебивати... Отже, ми не можемо прийти до іншого висновку, окрім того, що ви остаточно здеградували, політично розклалися, втратили лице комуніста, перетворилися на активного пособника білогвардійсько-куркульських елементів, стали їх агентом в лавах ВКП(б).
Закінчивши, трохи помовчав. Потім звернувсь до членів бюро:
— Які будуть пропозиції, товариші?
— Зняти з посади!
— Виключити з партії!
— Віддати до суду!
— Зміцнити бюро Хоролівського райкому!
При останній пропозиції під членами бюро райкому зарипіли стільці.
— Розпустити парторганізацію Хоролівського району як таку, що розклалася!
Перший схвалив усі пропозиції. Крім останньої.
— Думаю, товариші, що розпускати всю парторганізацію не варто. Парторганізація в цілому здорова, і хоролівські комуністи з честю справляться з історично важливим завданням по суцільній колективізації... Як, товариші хоролівці?
— Справимось!.. Справимось!
— От і добре... Тоді ставлю на голосування запропоновані тут заходи щодо оздоровлення парторганізації Хоролівського району.
Із заздрісною одностайністю члени бюро підносять руки. Підносять все ж по-різному, залежно, мабуть, від посади. Оті, що сидять відразу біля першого, підносять правиці недбало, сперши їх ліктями на стіл. Намахаються, видно, тими правицями протягом дня, як ціпами, то вже й сил немає дерти руки угору. А ті, що подалі, ті тягнуть до першого руки, як школярі, цуплять їх догори, аж суглоби тріщать: на мене глянь! На мене! Та подивися ж, як віддано я голосую!
А може, цього всього й не було? Може, все те тільки привиділося Григорію? Та й яке це врешті-решт має для нього значення!
— Гінзбург, покладіть партквиток!
Ось воно — найстрашніше! От він — кінець!
Григорій встає — закам’яніле обличчя не ворухнеться жодною рисочкою.
Мовчки йде до столу, величезного, як ешафот, столу, вкритого червоним сукном. Іде назустріч власній смерті, хоча ні перший, ані оті, що сидять поруч, ще не підозрюють нічого. Про це знає тільки Григорій.
Зупиняється за два кроки од столу, підносить руку до бічної кишені гімнастерки. Не тієї, де партквиток, а тієї, у якій браунінг, принесений ще з громадянської.
Пришитий татом ґудзик не хоче відстьобуватись. Опирається, крутить у відчаї металевою голівкою, не пролазить у петельку. Тоді Григорій рвонув клапан і ґудзик, вирваний з м'ясом, упав прямо на стіл.
Вихопив браунінг, кинув в обличчя першому:
— Партквиток живим не віддам! Забирайте у мертвого!
Підніс пістолета до скроні...
На цьому й скінчилося засідання бюро обкому. Все те бліді, покидали присутні великий кабінет. Григорія винесли, браунінг і партквиток лежали на столі. У повітрі пахло порохом, а на килимові, там, де упав Григорій головою, лишилася велика темна пляма. Килим, звісно, замінять, кабінет провітрять, приберуть партквиток і пістолет — ніщо більше не нагадуватиме про секретаря райкому, який, втративши класове чуття, скотився у болото правого опортунізму, став переродженцем і куркульським полигачем.
Тому ми не покладемо його в труну, оббиту червоним перкалем, не відправимо в Хоролівку, щоб там віддали останню шану покійному: з музикою, з траурним мітингом, з потрійним салютом,— не заслужив! А скомандуємо везти до моргу, де байдужі лікарі зроблять розтин черепа, запишуть до протоколу, що куля ввійшла у праву скроню, пошкодила таку-то тканину, від чого й настала смерть, наче це мало якусь вагу і протокол буде колись вивчатися... Тож відправимо його до моргу, а там, після розтину, покладуть оте, що лишилось од Гінзбурга, у сяк-так збиту труну, та й відтарабанять на цвинтар, та й зариють поспіхом в землю: що із ним, з отаким, панькатись! Не поставлять на плескату могилу ні тумби, ні червоної п’ятикутної зірки, що світила живому Григорію. Не поставлять нічого...
І даремно шукатиме збожеволілий од горя Ісаак, приїхавши в область, могилу свого єдиного сина, даремно пхатиме до рук сторожам усі свої гроші, щоб тільки показали, де лежить його Гриша... Даремно...
Бо вони, оті сторожі, і самі не знали, де він похований.
Тільки один із них, змилосердившись над старим, врешті-решт не витрима: підведе навмання до чиєїсь свіжої могили та й скаже, що отут лежить його син.
А грошей не візьме, хоч Ісаак і тицяв їх жужмом до рук.
— Та ти що, старий! Чи ми зовсім уже без совісті!
Та й піде, сердито знизуючи плечима.