— Р-р-разойдісь! Ану, гетьте отсюдова, а то враз у тюрму!
Але що їм тюрма? Що таке тюрма оцим усім людям, які у вогонь полізуть живцем, на дно океану пірнуть, аби тільки дістати хоч скибочку хліба! Які сповзаються до залізниць із голодом виморених сіл і, роздираючи порожні роти, день і ніч кличуть не докличуться єдиного бога:
— Хлі-і-ба!.. Хлі-і-ба!..
А тут іще чутка. Уперта чутка про те, що у Москві хліб продається без карточок: скіки хочеш, стіки й бери, аби лишень гроші. А хто і без грошей добереться — все одно не пропаде: раз є тамечки хліб, то буде і милостиня.
І люди лізли на колії, штурмували вантажні вагони, і часто-густо бувало, що наб’ється на якусь платформу добрий десяток дядьків, принишкне, замре, щоб ніхто не помітив та не зігнав, діждеться, поки рушить поїзд, а тоді вже зашепоче радісно: "Поїхали". Радітимуть, як малі діти, а того і не відатимуть, що їдуть вони не в червону столицю — в зворотному напрямі, у ті самі краї, звідки вирвались, як із пекла.
Дід Хлипавка не потрапив на такий поїзд: дідові повезло. Якийсь залізничник, змилосердившись над старим, шепнув, щоб ішов на сортувальну, там лаштуються ешелони на Москву. І по довгих поневіряннях вдалося-таки дідові здертися на дах одного з товарних вагонів, де вже лежали отакі, як він.
Вирушили аж увечері. Цілісінький день пролежали під гарячим сонцем, як на сковороді. Двоє не витримало — померло. Їх хотіли тут же зіпхнути, та вчасно схаменулися: побачать мертвих, знайдуть і живих. Скинуть хай уже за містом.
Коли поїзд, вирвавшись із міста, помчав у степові притихлі сутінки, люди трохи повеселішали. Заворушились, загомоніли. Особливо вже уночі, щоб не заснути та не скотитись із даху. Не бачили одне одного, чули тільки голоси. Та іноді хтось закурить: жевріє в нічній пітьмі вогняна цяточка, то розгораючись, то згасаючи під подувами вітру. Жевріє, як надія, що живить оцих всіх людей.
— Хоть би хоч доїхати!
— Доїдемо. Найстрашніше — позаду.
— Дядьку!.. Гов, дядьку!.. А то правда, що там крамниці од хліба тріщать?
— Тріщать, та не для нас.
— А знаєте, люди, на чому ми їдемо?
— На залізниці.
— Дурний твій тато на залізниці їде! На хлібові, от на чому!
— На хлібові? — заворушились довкола.
— Бре?..
— От вам хрест святий — на хлібові! Казав мені отой залізничник, що посадив. Оці всі вагони набехкані нашою пшеничкою, весь шалон...
Затихли: повірили. Принюхались: голодно, жадібно.
Згодом загомоніли знову. Сусід, що справа, спитав:
— За насущним, дідуню?
І коли дід Хлипавка сказав, що ні, не за насущним, не повірили.
— А за чим же ще?
— За порятунком усього народу.
Вислухали діда мовчки, уважно, не перебиваючи.
Задумались.
— Що ж, дідусю, щасти вам!
— Та ви перелазьте сюди, до середини! А то, не доведи господи, ще упадете...
За ніч померло ще двоє. Особливо довго вмирав один. Все марив якоюсь Оксаною, просив у неї хліба.
Потім затих.
Наївся...
Перехрестили, зіштовхнули з похилого даху в чорну розвихрену прірву, що завивала хижо, ще міцніше тулилися один до одного: "За ким тепер черга?" Кожен німо волав: "Не мене, боженьку! Не мене! Мене ж діти чекають!"
На якійсь станції, вже вранці, довго стояли. Прислухалися, принишклі, як ходили внизу, стукотіли під вагонами молотками, перегукувалися, лаялись. Врешті вагон під дядьками хитнувся, спершу повільно, потім швидше і швидше попливли станційні будови, обсаджені тополями,— хутір Михайлівський лишився позаду.
— Оце вже, хлопці, й Росія.
Дехто аж на коліна став, щоб роздивитися краще, яка ж то вона. Та згодом розчаровано ліг: нічого особливого. Ті ж самі поля, хіба що все частіше трапляються ліси та переліски, такі ж, як і скрізь, люди, тільки села якісь незатишні та невеселі: чорні немазані хати не потопають у вишневих садах, не визирають білими стінами.
— Дядьку!.. Та дядьку!.. А чого у них хати такі чорні?
— Бо вони чорний хліб їдять.
— Ну-у-у...
І трохи згодом жалісним голосом:
— Я і чорного поїв би...
— Потерпи, ось доберемося до Москви...
До Москви, до Москви, до Москви... А вона зустрічає енкевеесівськими заставами ще на під’їздах, стягає, голодних, із вагонів, платформ, набиває в порожняки та й турить назад: не хоче Москва приймати таких гостей!
Дід Хлипавка встиг завчасно злізти з вагона — та шамоть, шамоть у кущі.
Просидів до вечора. А як стемніло, вирішив добиратися пішки. Вибрався на колію та й пошкандибав на світло, що розливалось на півночі, розтікалося вгору і вшир.
Так і добрався б дід Хлипавка до Москви, до товариша Сталіна і вкляк би перед ним на коліна, коли б не річка, не міст через неї і невмолимий вартовий на отому мосту. Клацнув затвором гвинтівки, завернув діда назад:
— Топай, дєд, топай! Здєсь запрєтная зона!
І потопав дід Хлипавка назад на Вкраїну.
Довго йшов полями, лісами, вузькими і широкими шляхами, через села, містечка й міста і не роздивлявся, не запам’ятовував, щоб розповісти удома: давно уже вигоріла цікавість у його збляклих очах.
І мучила діда совість, що він так і не спромігся дістати для своїх людей порятунку.
Гризла за серце, підточувала і так підточені сили.
Одного ранку, ледь добравшись до якогось райцентру, ліг дід посеред площі під стовпом із чорним репродуктором — помирати.
Підмостив торбу під голови, склав на грудях руки, звернувся в думках до бога, вимолюючи прощення всіх вольних і невольних гріхів. І тільки дід закінчив молитву, тільки склепив повіки, щоб не бачити, як безрота вийматиме душу, як у нього над головою затріщало, захрипіло, і бадьорий металевий голос привітав діда з добрим ранком.
— З добрим ранком, товариші!
А била б тебе лихая година! І померти спокійно не дадуть!
Дід Хлипавка, хотів він того чи не хотів, вислухав бравурну музику, вислухав і останні новини. А потім голос у репродукторі змінився, і вже жіночка прощебетала:
— А тепер послухайте нарис про щасливе заможне життя українських колгоспників.
В репродукторі наче прокашлялось, потім іще один голос, тепер уже чоловічий, почав:
— Колгоспне село живе, міцніє й зростає. Почесна праця дала буйні сходи, прекрасні хліба, що ховають у свій плодючий масив колгоспника на весь зріст. Вони, хитаючись повними, ще зеленими процвітами в такт із веселим, живучим, щасливим обличчям колгоспника, запевняють: