— Ніхто там не ходить. То тобі вчулося. Спи.
Та тільки поклав на подушку голову, тільки став засинати, як у самісіньке вухо Марусин переляканий шепіт:
— Володю, хтось таки ходить!
От ти біда!
Володька неохоче сповзає з постелі, натягає штани.
— Ти ж хоть нагана візьми.
— Ладно.
Поліз під подушку, дістав важкий пістолет. Босоніж пішов у сіни. Постояв, прислуховуючись,— мовби нікого. Тихенько відсунув засув, прочинив двері, виставив пістолет, за ним — голову.
Місяць уже зайшов: незабаром світатиме. Раніше, саме в цей час, співали б півні, а тепер стоїть цвинтарна тиша: порізали півнів, поїли курей. Село лежить, наче вимерле, і моторошно мерехтять у небі зірки, зціджуючи на землю рештки нужденного світла. І в тому тьмяному світлі, в непевному тому мерехтінні повзають голодні тіні. Шамотять попідтинню, попід хатами, простягають до дверей опухлі руки.
— Хто там?
Мовчання.
— Хто там?!
Завмерло — і не дихне.
Затиснувши в руці пістолет, Володька вийшов надвір. Походив по двору, постояв — нікого.
Повернувшись до хати, з досадою мовив дружині:
— Причується, та й не даєш мені спати. Прислухалася б поменше.
Навпомацки знайшов кухоль, напився води. Засунув пістолет під подушку, скинув штани, ліг.
Та заснути більше не міг. Кожним нервом відчував: Маруся не спить. Повернувся до неї, мовби ненароком торкнувся рукою обличчя. Так і є — плаче.
— Знову плачеш?
Мовчить, ковтає сльози. Володьці німий отой плач — ніж гострий у серце! Краще б вона ридала уголос.
— Ну, що мені лишалось робити? Скажи, що я мав робити?
Ні слова у відповідь.
— Я ж не міг інакше!.. Не міг!.. Тобі це понятно?
Від синового голосу прокинулася мати. Зашамотіла на печі, зазітхала: "О-хо-хо!" Мабуть, хрестилась. Молилась до бога, щоб послав у їхню хату спокій та мир, одвів голодну смерть, яка бродить од хати до хати, душить людей.
Та миру не було. Не було у цій хаті спокою.
Ось заплакав і син. Маруся кинулась до колиски, взяла дитину до себе. Син відразу ж замовк — засопів, приплямкуючи, а згодом заскрипіла колиска, поплив у темряві Марусин голос:
— А-а-а... А-а-а...
І в тому "а-а" більше болю, аніж утіхи, більше сліз, аніж усміху.
Тільки — що ж він міг удіяти?
Як переконати дружину, що він інакше не міг? Не міг, хоч у самого розривалося серце!
Коли зайшов до сільради Марусин батько — опухлий, налитий мертвою водою, коли став посеред кімнати та й повів на Володьку вилудженими, виссаними голодом, білими, як у мерця, очима, його, Твердохліба, аж стисло за горло. Сидів поруч із Нещеретом, теперішнім головою сільради, і на схудлому обличчі його заятрився жаль до тестя.
— Хлопці, поверніть квасолю!
Нещерет засовався так, наче його вкололи у спину. Звів брови жалісливим дашком, глянув на Твердохліба:
А мо’, віддамо?.. Скіки там тої квасолі — мішок, а все ж якось дотягнуть до нового.
— Володю, сину, оддай!.. Стара уже й голови не зведе…
Ще трохи, й піддався б Володька. Наказав би комсомольцям оддати квасолю, відібрану на посів. Та відразу ж подумав, що досить поступитись, як у селі одразу ж про це взнає і старе й мале. "А-а, тестеві так, бач, повернув, а нас живцем обдирає! Он воно яка Совєцькая власть!.." І закам’яніло обличчя Володимира Твердохліба, і він, ковтнувши судомно слину, відповів якомога голосніше, щоб почули не лише тесть та Нещерет, а й оті, що стояли в сусідній кімнаті:
— Квасолю у вас забрали правильно... Повертати не будемо...
Тесть більше й не просив. Здавалося, що він лише хотів виконати неприємний для нього обов’язок, зовсім не цікавлячись наслідком мандрівки до сільради. Мовчки повернувся, пішов, ляпаючи підошвами по підлозі. А Володька дивився уже не слід тестеві, а на те місце, де він стояв. Там, залиті сукровицею, виразно чорніли сліди босих ніг…
Ні тесть, ані теща вже не провідають ані свого зятя, ні своєї дочки: померли. В один і той же день, саме на паску. Похристосувались із отією безрогою, що не минає старого й малого.
Володька все зробив, щоб поховати їх по-людському, Чужих, тих просто підбирали на вулицях, везли на кладовище та й скидали до спільної ями. Скидали і поливали зверху вапном. Бо поки не накидають повну яму, не прикидають землею. Тестя ж і тещу Володька поклав у дві домовини та й провів їх у останню путь.
Нічого не сказала йому Маруся, коли дізналась про квасолю. Ні слова. Тільки плакала мовчки та стала як тінь,
Ех, життя, будь ти неладне!
Чи він же хотів, щоб отак мерли люди? Чи думав про це, вигрібаючи хліб по селу? Вигрібаючи до зернини, аби тільки виконати отой стрічний план, узяти на буксир сусіднє село, що ганебно провалювало хлібоздачу. Де жінки врешті-решт вдалися до контрреволюційної акції: перейняли хлібну валку, кинулись під копита коней, під колеса та й розтягли увесь хліб по дворах. І чого тим добились? Наїхали судді, наперлось міліції та й ну судити-рядити: кого у тюрму, а кого й до Сибіру. Хліб забрали все одно, підмели і городину, і тепер у тому селі ще гірше, ніж у Тарасівці.
Він, Володя, хотів же як краще. Переконував колгоспників (індусів не жалко, індуси хай собі подихають!), що видаватимуть пайки. Сам Митрофан Онисимович запевнив у цьому.
А потім той же Митрофан Онисимович вимагав категорично, щоб зібрали ще й на посів. Щоб засіяли все, не лишили і клаптика. Стукав по столу кулаком, строго наказував:
— Імій в виду: зірвеш посівну — з партквитком розщитаєшся! Та панікьорські настроєнія брось! Їдь і виконуй!
І Володька виконував. Стиснувши серце, зціпивши зуби,— виконував. Сам добре знав, сам розумів: не засіяти цього року — пропаде вся країна! Буржуй же, він тільки того й чекає, щоб ми підупали. Вистояти! За будь-яку ціну вистояти! Ціною будь-яких жертв.
Бо класова боротьба, Володю, без жертв не буває. Вона найнещадніша. І немає в ній місця ні сльозам, ані жалю. Читай про це в товариша Сталіна. Читай і засвоюй.
Він-то читає. Він-то засвоює. Тільки не може переконати у цьому Марусю. Відсталу, занехаяну в політичному розвиткові дружину свою.
Ні, він таки не засне! Та вже й ранок тулиться оно блідим лицем до вікна. Отже, пора вставати.
Поснідавши благенькою затіркою, Володька виходить надвір. Одяг на ньому чорний піджак, галіфе, чоботи. Парабелум при боці. На випадок класової сутички.