Фелікс Дашинський співчував Іванові Франку, як товаришу по нещастю. Адже Юзефа і йому відмовила. Віч і досі любив її, що видно з його листів. Він пише, що такої краси, як Юзефа, він ніде не бачив. Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки... Обняти тільки раз — і вмерти. Івасю, подивіться на її стан, на ті голубі очі. О, тут, крім всього, можна стати мрійником, як Словацький в "Швейцарії". Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею на край світу, кинутись в огонь або воду... Хто тільки в цьому маленькому Станіславові не був закоханий у неї! І всі безнадійно — і Ясь Дескур, і Ясь Карпінський, і Микола Якимович, і Ян Порембальський. Словом, весь таємний гурток... Я тільки хочу сказати Вам, хто ця жінка. Це якийсь диявол, а не жінка! "А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом — тримає людей на поводку — нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Мовчить, але кат його знає, розумна вона чи дурна, добра чи ні?" Вона суцільне мовчання. Вона, "як та стіна на котрій люди малюють ідеали, — найрізноманітніші взо-ри дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяв закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності. А чи так є? Конкретних доводів за чи проти подати не можу — повторюю тільки слова сестри-приятельки, дівчини чесної і щирої: "Піду до монастиря, бо не зможу повно жити". Крім всього, Юзефа ще й горда. Вона не хоче йти не тільки за бідного, а й за багатого. От каже, якби Івась не мав рудого волосся, а крім цього, був би таким, як її вимріяний ідеал, то відразу кинулась би у ваші обійми. Майте мужність, Івасю, вислухати все до кінця. Я вам повторюю, що вона не варта ні одного волоска після цього всього з Вашої рудої голови. Вона ж — труп, що пливе по бистрині ріки. Так, так! Бо ж відомо, що тільки до трупа вже ніколи не чіпляється ні любов, ні добре, ні зле. Труп мовчить. Про неї потрібно забути, викинути геть з голови і ніколи не згадувати. З нею ви не буде ге щасливі. Ніколи. Я закінчив. Пробачте мені, брате, я і мій приятель мали щодо Вас щирі наміри — обов'язок розмовляти по-людськи. Ваш брат Фелікс".
Схоже, що Фелікс ревнував Юзефу до Франка. У листі від 3 липня 1884 року він пише, що "На дні" "то найкращий Ваш твір, високо агітаційний. Спостерігав я на обличчі пані Юзефи гру почуттів від читання повісті — її голубі очі виблискували справжнім запалом, а бліде обличчя час від часу рожевіло. О, Ви знаєте, дорогий Івасю, це враження незабутнє. Ще рік тому пані Юзефа хотіла піти в монастир, а тепер, коли вона прочитала "На дні", то отой монастир і все решта було від неї за далекими горами-долами. Розбуджена суспільна думка повністю заполонила молоду душу, вказала мету і шлях до життя... Із цього всього випливає, — писав Латинський, — тільки один висновок: не було ще досі людини, котра б зуміла розбудити в тій тихій істоті певні суспільні інтереси, хоч би найслабші, як це зробили Ви. Ва справді дуже добре знаєте людей і їх психологію. Ах, не знала по-справжньому Вас Юзя і не могла відповідно цінити. Тепер, Івасю, все виглядає по-іншому, їдьте негайно в наш тихий Станіслав і відновте перервані нитки. Через рік чи два пані Юзя самостійно розпочне свій шлях у життю..."
Повість "На дні", як відомо, була написана під впливом Ольги Рошкевич, котра до останку своїх днів зі сльозами буде перечитувати її...
В наступному, 1885 році Фелікс Дашинський знову писав Франку про Дзвонковську: "Панну Юзефу я колись кохав, але були то давні часи, принаймі для мене вони видаються вже далекими, і я до сьогодні не зрозумів ще, як я міг її кохати. Протягом кількох останніх місяців я покохав іншу жінку, яка, може, і не ясніє достоїнствами панни Юзефи, але суспільним характером і здоров'ям стоїть вище.
Івасю, мій дорогий, повірте, що в ті часи, коли я кохав її, було мені невимовне прикро. У листах, що тоді я писав їй, я ніколи не обстоював за своїм, — згадував про Вас, бо якою б великою не була любов жінки, однак приязнь Ваша для мене була більшої ваги. Зрештою, взаемності зі сторони Юзефи я ніколи не мав. "Якщо тобі подобається жінка, — говорить Базаров Тургенева, — то старайся викликати її симпатію. Якщо тобі цього не вдається, то звернись в інший бік. На землі достатньо місця для всіх". Я так і зробив, і бачу, що більше не буду товкти головою об мур. Світ широкий.
Кинули Ви надаремне стільки почуттів, а щастя не знайшли, і думаю, чи щастя було би тоді, якби Юзефа згодилась на спільне життя. Коли б Ви ще й сьогодні па покинули давньої думки, — назвав би Вас дурнем". Фелікс знову, як і багато разів, намагається переконати Франка, що світла не стільки, скільки видно з вікна. Світ широкий, в ньому є багато людей. "Огляньтесь. Скоро ви поїдете на Україну і, напевне, зустрінете ту, котра вас полюбить і зможе стати вашою дружиною. Ми Вас любимо і шануємо, — закінчував свого листа Фелікс Дашинський, — більше, ніж коли б то не було..."
IV
Франко все ще сподівається, що спільне господарство з Михайлом Павликом вдасться налагодити. До спілки він думає залучити також Антоніну Дзвонковську та її дітей. Справа в тому, що занедбане господарство вимагало рук, і Антоніна Дзвонковська збиралась віддати його в оренду. Франко переконує Антоніну Дзвонковську, що вигідніше буде організувати спільне господарство, ніж здавати землю в оренду та отримувати з цього невеликий процент. До такої спілки він пропонує себе, Михайла та Анну Павликів. Очевидно, що Антоніна Дзвонковська спочатку па таку пропозицію пристала, але остаточної відповіді не дала. їй, мовляв, потрібно подумати, все зважити.
Франко спішить поділитись радісною вісткою з Михайлом Павликом, а той, у свою чергу, повідомляє про це Михайла Драгоманова. У листі від 11 жовтня 1883 року він пише йому, що скоро переїде жити до Дзвонковських у Станіслав. Павлик звертається до Антоніни Дзвонковської і питає, коли йому приїхати жити до неї разом із сестрою. Анна Павлик візьме на себе ведення всього домашнього господарства.