Десь в половині лютого 1885 року, якраз напередодні поїздки у Київ, Франко отримав лист від Фелікса Дашинського: "Я хотів спитати, як Ваші справи з Юзефою, але довідався, що (вона) не має найменшої охоти жити не тільки з Вами, але з будь-ким..."
31 жовтня 1886 року Іван Франко писав М. Драгоманову: "Між іншими речами даю свій новий роман "Не спитавши броду", з сучасного галицького життя". Цей роман Франко має намір друкувати у новому журналі, котрий хотів назвати "Поступ". Однак, вже котрий раз, замірам не було суджено здійснитись. Цісарсько-королівська поліція конфіскувала проспект журналу. В грудні 1886 року Франко повідомляє М. Драгоманова, що "поліція лагодиться конфіскувати мені номер за номером". Франко гадає, що йому вдасться замість журналу видати невеликий альманах, котрий згідно з тодішніми правовими нормами друку не підлягав цензурі, і там надрукує "Не спитавши броду". На альманах не вистачило грошей. Тільки у 1890 році журнал "Зоря" почав друкувати роман уривками, та й то у вигляді окремих самостійних оповідань "На лоні природи", "Ґава і Вовкун", "Борис Граб", "Геній". Повністю роман за життя Франка так і не був надрукований.
До Михайла Возняка дійшов він у вигляді окремих сторінок, на основі яких він зробив спробу реставрувати його, долучивши до рукописного матеріалу друковані частини, що логічно в'язались в одне ціле. Дальшу спробу реконструювати роман зробив Г. Вервес. Для дослідників творчості Франка стало тепер ясно, що в основу роману покладено події, зв'язані із станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська... "Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глубокими очима, з калиновими губами", "струнка, скромна, навіть дуже просто скроєний одяг". Такий приблизно портрет Юзефи Дзвонковської, тої, якій присвятив і наступні рядки:
Не схиляй своє личко прекрасне,
Не затулюй повіками віч,
Із котрих то мигоче, то гасне
Промінь світла в життя мого ніч…
Вона не відповіла взаємністю... Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину, чому так зробила, — і в його поезії зринуть квіти неминучої розлуки…
Цвітко осінняя,
Бита сльозою, —
Чом тяжкий мені
Жаль за тобою?
Стрівши мельком тебе
На своїм пути,
Чом же не можу я
Тебе забути?..
І пробира мене
Трепет таємний,
Але втиша мене
Голос неземний:
"Ні, друже, ні, не нам
Снить про жизнь любу,
Буря осіння нам
Гра — не до шлюбу.
Рада б життя прожить,
Друже, при тобі,
Та вже зима біжить,
Що, може, нас зложить
В спільному гробі".
Юзефа була хвора туберкульозом. Скоріше чи пізніше хвороба мала привести її в могилу. Тому не могла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим, хто старався "о її руку". Інші не знали нічого, а Франку вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї. Але ж так не можна! Нехай вона не могла його любити але вбивати любов у собі взагалі — не можна. Вона, Юзефа, не має права відмовитись від любові, бо лише той, хто збагнув велич кохання, зможе глибше зрозуміти і велич любові до людей. Він бажає їй всього-на-всього... полюбити...
Nie sobie ja przyjednac+pragne milosc Twoja,
Choc za jej promyk datbym dusze moja,
Choc sil by mi dodawalo w tej zycia zaweji
Jedyne slowko Twoje: "Daz! Nie trac nadziel!"
Lecz ja cierpie mitczac. Moich zyczen sploty
Twojego tyiko szczescia pragna, snie moj zloty!
Niech nigdy mysl Twa z czynem nie bgdzie w rozterce,
I niech dia godniejszego zaplonie Twe serce! [23]
Ця поезія була виявлена в архіві письменника і вперше надрукована в 1956 році в "Літературній спадщині Франка".
"Мені перш за все залежить на виробленні незалежного становища і зміну дотеперішнього життя на більш корисне і приємніше. Не можу сказати, що це скоро наступи гь, бо перед початком нового заняття потрібно хоч би пару літ науки. На кореспонденцію з Вами охоче погоджуюсь... Наскільки знаю Вас особисто і з листів, ціню Ваш шляхетний характер, маю щире до Вас співчуття, знаючи, як багато Ви перестраждали серед несприятливих обставин і відсутності громадського життя, найбільш відповідного Вашим прагненням. Поза тим симпатії, які маю до Вас, не є такого характеру, щоб на них можна було уґрунтувати згаданий союз. По-моєму, щира і правдива дружба, обперта на спільності прагнень та докладний обмін обізнаності членів, які належать до гуртка, — цього б було досить..." І знову ніби повіяв вітер із майбутнього "Зів'ялого листя". І знову ніби хтось шепнув:
"Не надійся нічого..."
Відмова Юзефи стати дружиною Івана Франка прикро вразила нових його друзів. Чесно кажучи, друзі зі Станіслава чекали, що Юзефа відмовить Франку, як відмовляла до того всім. Було б дивом, якби сталось якось інакше. Фелікс Дашинський, безмірно і безнадійно закоханий у Юзефу, котру у своїх листах до Франка називає не інакше, як тільки "Мовчанням" ("Ви були у Станіславі? Чи зуміли Ви розгадати "Мовчання"?") старався теж якось розрадити Франка: "Мені так сумно, коли дивлюсь, що Ви, Івасю, найбільший з відомих мені людей, що заслужили на щасливе життя, не маєте його. Повірте мені:
Юзефа не вартує Вашої любові. І не тільки любові, але навіть одного волоска з Вашої рудої голови. Вона тільки тепер бідна, — переконує Франка Фелікс, — а взагалі вона завжди і всюди почувала себе аристократкою, котра нічого не хоче мати спільного з біднотою, якою ми є. Подивіться, Івасю, як вона тримає голову. Ніби над нею золотий німб. Ні, ні, королівська корона! Так, так. Гляньте уважніше. Якби тільки хтось з її "велебних" родичів почув, що вона, оця аристократка, оця королева з голубою кров'ю, захотіла вийти заміж за такого собі простого смерда, то впав би розбитий апоплексією. А її мати, а її тітка! Та пані Дескур, що постійно до всіх звертається у третій особі ("Пан щось хоче", "Пан позволить собі взяти), дасть себе скоріше порубати на дрібні кусники, ніж допустить, щоб Юзя, отой її ангелочок, її херувимчик, стала жінкою Франка! Але що там родичі. Родичі що не дуже багато можуть при теперішніх обставинах вирішити. Ви, Івасю, уважніше придивіться до самого "Мовчання". Це мовчаннячко одного разу на загальному зібранні молоді позволило собі розкрити прекрасний ротик і заявити при всіх, що не піде заміж за рудого Франка. Хоч би мала милосердя над Вами і про своє рішення заявити тільки мені, а то ні, — мусіла сказати перед всіма".