Тричі мені являлась любов

Страница 9 из 49

Роман Горак

Та темно в нім, навіки мглов густов

Закрила доля мою ясну зорю.

Так темно, зимно! Наче серце стине,

І думка в мізку, мов пилина, гине,

І ворохнуть не можу я рукою,

Коли спімну, що ні одно гаряче

Дівоче серце не зітхне, не сплаче

І не затужить нищечком за мною.

Він дуже ясно усвідомив своє становище. Він розумів, що зв'язок з Ольгою не може продовжуватись. До Ольги пішли холодні листи. Вона не вірила, що Франко, її Франко, може її так легко покинути, відмовитись від неї. Вона у розпачі. Але не образилась. Вона розуміла його.

"Суди сам, — пояснював свою поведінку Франко брату Ольги Ярославу, — адже знаєш, що як християне хоть що-то любляться, то у них жиє фатальна склонність серед найгіршого положення все ще робити собі надію, думати, що ось-ось лихе мине, добре буде. Ти знаєш, що я говорю не тільки про О[льгу], але і про себе самого. Адже ти чув не раз моє фантазованє, знаєш, як я хотів уладити житє і т. д. Тим часом діло пішло не туди, — надія одна за другою пропадала, відкриваючи за собою тілько чорний, поганий горізонт, унижепє, нужду, гризоту. А при тім мене гризла не тілько моя власна доля, кілько доля О[льги], я цілими ночами не спав, та ще й перед другими мусів сьміятися, жартувати, щоб не показати свозї слабости. І ось мені прийшла в голову думка — для діла великого, сьвятого діла, котрому я посьвятив своє жнтє, — відречися тої слабости, розірвати послідню нитку, "що в'язала м'я з давнім житєм". Як розірвати? Подумавши, — сам признаєш, що вибраний мною спосіб був єдиний — ...показати наглу зміну, неконсеквенцію, несправедливі закиди, — словом, показати самого себе малодушним, несправедливим, мізераком. Я зробив сесю штуку, і Ти признаєш, що з мого становища я не міг інакше зробити. Бо і до чого ж, впрочім, довше в'язатися? Становища ніякого я не получу, житя ні собі, ні їй не забезпечу, родичам гризоти ще більшої нароблю, а коли б вконець і прийшло полученє наше до скутку, то боротьба за кавалок хліба серед загальних противностей швидко охолодит любов і надломит сили..." Франко просить Ярослава Рошкевича зробити йому таку послугу: "Ліпше було би, якби ти старався говорити на мене всяку погань, представити мій характер і житє в властивім мізеріяцкім світлі". Тобто він хоче переконати Ольгу, що її не любить, що знайшов собі іншу, а тепер з неї сміється. Він думав, що чим "швидше забуде мене, менше буде терпіти".

Вона не повірила. І чим більше старався Ярослав, тим більше не вірила, її тепер страшить, що справді, ради її майбутнього, ради неї самої Франко може схибити, може покинути оте "святе діло", про яке їй писав.

Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає через Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга ховається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від свого коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно потерти цибулею, щоб проявити текст...

В хаті сварки кожен день. Мама нарікає на свою долю, що нагородила її такою донькою, на котру тепер показують пальцями і з котрої сміються горобці. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж. Ославлена, а до того ж бідна... Хто ж її візьме?

Справа ускладнюється ще й тим, що в 1878 році в літературі дебютує Михайлина Рошкевич своїм нарисом "Кума з кумою". Володимир Барвінський, пишучи рецензію на журнал "Молот", де був надрукований нарис, зауважив, що тут "подибуємо силування погодити принципи з властивим соціалізмом". Критика зняла крик, бо автором нарису був не якийсь там "проскрібований" Франко чи Павлик, а дочка священика. Як вона могла наважитись перейти той кордон?

Наскільки вороже зустріла реакційна критика перший нарис Михайлини, настільки палко привітали появу такого багатообіцяючого таланту Іван Франко і Михайло Павлик. "Чесна добродійко! — писав Павлик у листі до Михайлини Рошкевич. — Я зовсім не сподівався, вийшовши з 3-місячної тюрми, такої несподіванки — Ваших писем, котрих не повстидався би й найперший реаліст, і то тим більше було для мене цікаво, що я добре розумію, під яким Ви натиском та контролею були вдома, віддані зовсім на ласку тих, котрі Вас мали честь родити. Далеко слабший натиск на жінок знаю я не в однім місці, і він так наполохав моїх знакомих, що вони навіть страхаються того, що говорили давніше, і тепер попросту заніміли.

Отже, я віншую Вам усім серцем, і якщо може моя просьба, то прошу Вас, ідіт Ви тою дорогою далі, не залишайте її... Мені не звісно докладно, чи все це писали Ви, мені навіть здаєся, що декотрі писала Ваша сестра, але вже то одно, що вони такі живі і такі вірні, — робить велику честь Вам обом, і коли вище будете сами цінити свої праці, порівняно з своїм житєм, то закасаєте всіх нас у повістях, а особливо в виображепню жіноцтва... І буде славно, як на сором тим людям, котрі так довго дивились на люцке житє, а не бачили його, — і галичанки підуть у письменстві, хоть не передом, то бодай порівно з тими мужчинами, що зірвали раз навсігди з загальним галицьким недоумством ціною свого житя й становиськ, а то й свободи, найдорожчої річи над усе, і котрим не надіятися нічого, як тільки до смерти співати пісню "Каменярів".

В іншому листі М. Павлик говорив ще відвертіше:

"Будьте ласкаві, малюйте Ви так вищі стани, особливо жоноту, межи котрими Ви обертаєтесь, — вийде дуже славно. Я думаю, що. таку роботу добре було почати враз із сестрою, і так Ви будете руські сестри де Гонкур або ще докладніше Еркманом-Шатріаном, бо, на кілько я вирозумів, то Ви маєте (французький) дар підхоплювати внішні рухи, живість людей, само житє, так як воно показуєся очам (Шатріан), а Ваша сестра знов більше психічні прояви, думки, застанову (Еркман): от якраз добрий склад одного повістяра".

IV

Одного дня з'явився у Лолині Володимир Озаркевич, далекий родич Рошкевичів, брат майбутньої письменниці Наталії Кобринської. Він народився 3 лютого 1853 року в селі Белелуї. Саме тепер він закінчував семінарію, а якої його вже два рази виганяли за народовські погляди. Мати, звичайно, пожалілась йому на Ольгу, на її таке непевне становище і впертість: "або Франко, або монастир". Одне горе! І зовсім несподівано Володимир просить у батьків руку... Ольги.