"Про всі відносини Ольги Рошкевич з Франком, — писала вона у спогадах, — я довідалася від Мпхайлини. Тоді Михайлина просила мене, щоб я "уложила спогади". То я написала ці спогади, котрі потім були друковані. Звичайно, я старалась їх уложити літературно, а тому багато дрібних деталей опускалось з багатьох зрозумілих причин. Коли ж заходив такий момент, що Михайлина щось призабула, то велась довга підготовка до розмови з Ольгою. Розмова після цього починалась словами "а ти пам'ятаєш, Олю", і т. д., поки не уточнювалось те, що було потрібне. Одне ненароком кинуте слово, один якийсь жест виводили Ольгу з рівноваги. Вона просила, аби залишити її в спокою, "не мордувати". В присутності Ольги навіть боялись вимовляти ім'я Франка".
Франко безпосередньо присвятив Ользі небагато творів. Але біль за нею, біль за втраченим коханням створив всю його лірику, вдарив чарівними струнами в "Зів'ялому листі". "Я кажу Вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити", — признавався він Михайлу Павлику.
Він любив її. Він боровся за свою любов, чим можна пояснити ті часті перепади у їх відносинах. Любив її не десять років, як переконував у цьому А. Кримського. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Коли чуття у ньому брали гору над холодними роздумами, усі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу, що зауважив і Михайло Павлик. Франко буде писати про жіночу недолю у галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги — то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю... Для нього вона буде Анною в "Украденому щасті", буде еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.
Він шукав Ольгу в інших жінках. Климентія Попович-Боярська писала в своїх спогадах: "По моїй уяві, він був гарний, як Аполлон, а дужий та могучий, як лицар найсвітлішої княжої доби. І треба зазначити, що у мене змалку була розвинена відраза до рудих. Чи то пестунки байками про лихого, рудого чародія це викликали, чи яка інша невияснена тому була причина. Досить того, що, коли двері моєї кімнати розчинилися і в них показалася постать, яку я в першу хвилину вважала за кого-небудь іншого, а ніколи в світі за того вітхненного співака божого! — і коли отак знічев'я побачила ту пломенисту голову, виринаючу з-під зимової шапки (хоч то було весною), також чомусь рудої краски, і мені по перших словах його стало ясно, що це іменно Франко у власній особі, — я в першу хвилину прямо не годна була опанувати панічної відрази і переляку, які мусили відбитись на моїм лиці надто промовисто, бо раптом ясні блакитні очі поета, як хмара, сум помрячив... Блакитні очі вмить звеселіли знову, а уста ледве чутно шептали: "Оля! Оля!" Тут Климентія зауважує: "Це ім'я його найпершої і, здається, єдиної "дійсної любові", на яку я мала бути схожою..."
Франко ствердив життям і творчістю, як Петрарка й Данте, що генії і любов народжуються не так уже и часто, щоб доповнювати одне одного...
В ті дні, коли він втратив Ольгу, то прийшов у гості до Ольги Білинської. Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. "Всі ми тоді були молодими, — писала у своїх спогадах одна з присутніх на тому вечорі, — пісеньки "Понад тими гороньками" та "Одна гора високая, а другая низька" полонили були наші душі. Ми задумались. Ніхто не ворохнувся. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Нагло встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотилися по лиці..."
Він йшов по присмерклому Львові. Ще десь останніми акордами скаржилася пісня:
Поміж тими гороньками
Сходить місяць з зіроньками.
А ще вище підлітає
Сивий орел з вірлоньками.
Ой летить же він летить,
Крилоньками блудить.
Ой як тяжко на серденьку,
Як хто кого вірно любить.
Частина друга
"ЯВИЛАСЬ ДРУГА — ГОРДАЯ КНЯГИНЯ..."
"Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Иосифом Дзвонковською..."
(З листа І Я Франка до А. Ю. Кримського)
1
Ця історія почалась давно, в задушний день 1 листопада 1880 року на невеликому станіславському цвинтарі, де зібрались мешканці міста вшанувати пам'ять померлих. Спочатку тут, а потім по місту почали розповсюджуватись листівки із закликом порвати пута рабства і визволити рідну Польщу, що гине під кованим чоботом тиранів.
Поліції відразу стало ясно, що написати та розповсюдити такі вірші міг хтось із польських емігрантів, котрі після невдалого повстання 1863 року, рятуючись від Сибіру та шибениць, після довгих років блукань по Європі, дістали, зрештою, дозвіл осісти в Галичині, котра тепер входила до складу Австро-Угорської імперії. Ще раніше тут осіли й попередні емігранти після повстань 1846-го та 1848 років, спрямованих проти німецької династії Габсбургів, що окупувала західну частину земель теперішньої Польщі.
Були ці емігранти здебільшого босі-голі, випрошували ласки у влади та у своїх "добре ситуованих", тобто прилаштованих, знайомих, отримували якісь незначні посади, рахувались із кожною найдрібнішою копійкою, але величали один другого, як і раніше, — "граф", "барон"... Вони ще не розуміли причин попередніх невдач, але вже знову закачували рукави до нових битв.
З учасників минулих повстань тут, в Станіславі, доживали віку А. Гіллер, С. Дескур, В. Дзвонковський.
Настрої еміграції були достатньо добре відомі поліції, і дуже скоро, майже в той самий день, вдалось встановити, що автором віршів є Фелікс Дашинський, а копії на гектографі зробив його брат Гнат (Жегота). Суд, прого, виправдав Дашинських, зазначивши, що тут справа йде про чужих монархів, і обидва молоді хлопці нараз стали героями серед станіславської молоді...
Вбивство народниками Олександра І в Росії було сприйняте станіславськими емігрантами як сигнал до більш рішучих дій. Серед молоді почали організовуватись таємні гуртки, дії котрих тим чи іншим способом контролювались і скеровувались старшими. Після смерті А. Гіллера та В. Дзвонковського у 1880 році польська еміграція очолювалась тут Броніславом Дескуром, учасником січневого повстання 1863 року. Саме в його домі знайшли пристановище молоді поляки, які шукали нових шляхів визволити батьківщину.