Три вдови

Страница 8 из 10

Шолом-Алейхем

Ви ж знаєте, що я не люблю передмов, але тут я мушу вам сказати передмову. Я терпіти не можу, коли всміхаються. Сміятися можете скільки завгодно, але не всміха-тися... То як, пам'ятаєте все, що я вам розповів? Може, ви забули, — кажіть, не соромтеся. Трапляється, що і більші за вас теж часом забувають. Боюся, що змушений буду стисло повторити все з самого початку і дати вам витяг, короткий зміст.

У мене був товариш Пиня, він мав жінку Паю, і народилася в них дівчинка Роза. Мій товариш Пиня помер, а Пая лишилася вдовою. Я був до неї вхожий. І припала вона мені до душі, і я їй так само. Але ми про це з нею не говорили. Крилися цим. І отак проминули кращі роки. Тимчасом її донька, Роза, зросла, і я почав в'янути за нею. Нагодився парубійко Шапіро, добрий бухгалтер і гарний шахіст. Роза закохалася в нього. Я посварився з матір'ю і пішов геть з наміром, поки мого віку, не переступати більше їхнього порога. І я свого слова не додержав, другого дня прийшов і знову почав відвідувати їх, як і раніше, і виступав за свата, справляв весілля Рози з отим Шапіро, якому його принципали цілком довірили всі свої діла. Він підписував замість них векселі. А вони, заплутавшіїся в справах, втекли до Америки і залишили його з боргами. Він наклав на себе руки, а Роза лишилася вдовою. Маєте, отже, двох вдів. І так само, як її мати Пая — вдова номер один — лишилася після смерті мого товариша Пині з маленькою дитиною Розочкою, так само її дочка Роза — вдова номер два — лишилася після смерті Шапіро з маленькою дитиною Фанічкою, яка народилася через три місяці після його смерті. Ми всі троє любили Фанічку над усе в житті, і ми всі троє — я, Пая і Роза — віддалися цілком дитині, не мали часу думати про себе і про мій роман з вдовою номер два, з Розою, який тимчасом затягся, поки Фанічка виросте і стане дорослою. А коли Фанічка виросла і стала дорослою... Я вас попрошу, коли я вам розповідаю щось, щоб ви не заглядали в книжку. Це погана звичка. Краще слухайте, що розповідають, бо тут починається нова історія.

Ви можете на мене сказати, що хочете, але фанатиком, упертою людиною я ніколи не був. Я завжди йшов у ногу з часом. Я ніколи не відставав, не тягнув назад, як інші, що скаржаться на нове покоління з їх новими ідеями.

Терпіти не можу таких старих розумників з їх одвічною претензією: "Чому це яєчко хоче навчати курку?" "Хто старший — яєчко чи курка?.." Йолопи! Саме тому, що яєчко молодше, воно важливіше! Воно здібніше! Воно розумніше! Авжеж, треба нам, старшому поколінню, добре прислухатися, що вони, молода генерація, кажуть нам, {бо вони молоді, повні сил, вони вчаться, досліджують, рухають, знаходять, творять. А що ж? Так, як ви, запліснявілі розумники, що посідали на старих книжках і не хочете зрушити з місця?.. Гніваюсь я на них, на молодих, на нових, тільки за те, що вони заперечують нас зовсім, гребують нами, на глум беруть, кажуть на нас, що ми тільки йолопи й осли — ми навіть не осли, ми просто ніщо! Не існуємо, немає нас! Нема — і край!.. Уявіть собі, приходять до нас, до моїх двох вдів, хочу я сказати, і навіть не до моїх вдів, а до нашої Фанічки, до внучки, троє молодих жевжиків; студентики чи не студентики — чорт їх батька знає! Усі в чорних сорочках, не стрижуться, а хто вони — не кажуть. Гострі язички мають, і Карл Маркс — це їхній бог, не пророк Мойсей, а бог, сам бог! Ну, що ж, бог — нехай буде бог, життя за це віддавати не збираюся! А надто коли я сам теж недалекий від соціалістичних ідеалів, я сам теж знаю, що означає капітал, що таке пролетаріат, економічна боротьба тощо. А коли хочете знати, я сам теж... Не радійте, я не бундист, боронь боже, але не ликом шитий і поготів!

Отже, до нас щодня заходять оці три парубки, про яких я вам кажу. Одного звуть Фінкель, другого Бомштейн, третього Грузевич. А приходять вони до нас, як до себе додому, бо мої дві вдови, баба і мати, мають звичку, що коли до них хто приходить, вони не знають, де його посадовити, ладні віддати йому навіть душу, а надто ще таким трьом чудовим юнакам, з яких один напевно кандидат для Фанічки. Тобто вони всі троє кандидати, але ж трьох наречених вона не може мати, отже, мусить бути якийсь один. А тепер спробуйте вгадати, хто той один, коли про це і словом прохопитися не можна, — життям важиш! І спитати зась — бо в кого спитаєш? У матері? Що їм мати! Молода жінка з гарним обличчям, і вже! У баби? Що їм баба! Баба для них не більше як господиня, яка мусить подбати, щоб було що поїсти, випити, коли вони приходять, і не тільки їсти і пити, а жерти і жлуктати... Ну, а про мене годі й казати, бо що я для них? Тільки крісло біля столу і більше нічого. Хоч би коли-небудь слово вимовили до мене! Хіба що, коли їм потрібна дільниця на столі, цукерниця або часом сірничок, та й то — без просьби, без "будь ласка", тільки махнуть рукою по жий летці, неначе з німим розмовляють, або наблизять до вас губи, коли закурюєш цигарку. А далі ні слова! Часом трапляється, вони приходять і застають мене самого. Тоді всі троє сідають і починають якусь розмову між собою або лягають в черевиках на дивани і плюються. Що б перекинутися словом зі мною, хоч би про око людське. Де там! Немовби мене і немає! Ну, а я, треба вам знати, напевне перший не почну розмови з ними, я до них не буду підлещуватись, як інші, обдаровувати солоденькими слівцями і медовими усмішками. Ще не народилася та людина на світі, перед якою я б схилив голову. Не тому, що я гордівник... А коли й гордівник, то що? Будь ласка,

називайте мене, як хочете. Свої думки можете держати при собі!

Але я не люблю, коли говорять про себе. Я вам розповідаю про тих трьох горлодерів, що то за люди. Якось я прохопився словом і спитав, хто з них грає в шахи. Подивилися б ви тоді на їхні обличчя! Послухали б їхній регіт! Мені здається, ніякого тут не може бути злочину, коли ти соціаліст і все-таки граєш часом у шахи? Карл Маркс, я певен, не образився б. Але поговоріть з ними, ніколи в світі! А втім, вони самі мене мало обходять. Мені на них начхати. Я лютую на неї, на нашу Фанічку, — чого вона регочеться разом з ними? Чому все, що вони кажуть, для неї свята святих, ніби сам бог це сказав з гори Сінайської? Що це за ідолопоклонство у сучасної молоді, якийсь фанатизм, сектантство: Карл Маркс — святий, а ми його послідовники. А крім Карла Маркса, нікого більше нема, на ньому світ кінчається? Де Кант, де Спіноза, де Шопенгауер, де поділися Шекспір, Гейне, Гете, Шіллер, Спенсер і ще сотні великих людей, які теж колись, далебі, сказали мудре слово? Не так мудро, як Карл Маркс, але ж і великих дурниць вони теж не висловлювали! Я, мушу вам сказати, не з тих, хто дозволяє себе скривдити, і ненавиджу, коли хто-небудь кирпу гне. І саме тому я люблю часом робити іншому наперекір. Ти кажеш так, а я кажу інак. Ти кажеш тільки так, а я — он як. І нічого мені не вдієш! Одного разу я почув з їхньої розмови, що графа Толстого вони мають за ніщо. Я не з прихильників графа Толстого, не обожнюю його з його філософією і з його новим вченням про Ісуса Христа, в якому він робить з Ісуса те, чим той ніколи не був. Але, як художник, Толстой, на мій погляд, не нижчий за Шекспіра. Ну, а коли ви зі мною не згодні, то я цього теж не беру близько до серця. Ви, певно, вже знаєте мою вдачу... Я навмисно приніс книгу Толстого і дав її Фанічці, щоб вона мала що читати. Побачили б ви, з якою гримасою моя Фаніч-відштовхнула графа Толстого! В чому річ? Ні Фінкель, ні Бомштейн, ні Грузевич не полюбляють Толстого! Я, звичайно, розлютився (коли треба, я теж можу бути зухвалим) і змішав їх усіх трьох з багном! Я їм сказав, що Карл Маркс — це теорія, а теорії міняються: сьогодні така теорія, завтра інша теорія. А граф Толстой — великий художник, і мистецтво лишається навіки. Варт було побачити, як ці люди спалахнули! Якби мої дві вдови не втрутилися, у нас вибухнув би великий скандал! Проте я потім переконався, що був дурний, бо, кінець кінцем, я ще мусив їх перепросити. Знаєте чому? Тому, що Фанічка так хотіла. А як Фанічка хоче, так воно мусить бути, і коли б вона мені сказала сьогодні, наприклад, що вона хоче, щоб я переніс хату на інше місце, то хіба я б завагався?