Він не стримався і заплакав. З ним так грубо розмовляли; його назвали дідком; а найголовніше — він загубив ляльку наслідника Тутті!
"Це значить, що я загубив голову в найбуквальнішому розумінні".
Він плакав. Окуляри його спітніли, він нічого не бачив. Йому хотілося залізти головою в подушку. А тим часом візник поганяв коня. Десять хвилин бідкався доктор. Але невдовзі до нього повернулася властива йому розважливість.
"Я ще можу знайти ляльку, — міркував він. — Цієї ночі мало хто вештається. Це місце завжди безлюдне. Може, ніхто за цей час не проходив дорогою…"
Він звелів візникові їхати тихо і уважно обдивлятися дорогу.
— Ну що? Ну що? — питав він щохвилини.
— Нічого не видно. Нічого не видно, — відповідав візник.
Він повідомляв про зовсім непотрібні й нецікаві знахідки.
— Барильце.
— Ні… не те…
— Хороший, великий шмат скла.
— Старий черевик.
— Ні, — дедалі тихіше відповідав доктор.
Візник старався, як міг. Він удивлявся дуже пильно. У темряві він бачив усе, неначе був не візником, а капітаном океанського пароплава.
— А ляльки… ви не бачите? Ляльки в рожевій сукенці?
— Ляльки нема, — говорив візник сумним басом.
— Ну, в такому разі її хтось знайшов. Далі шукати нема рації. Тут, на цьому місці, я заснув… Тоді ще вона сиділа поруч… Ох!..
І доктор знову мало не заплакав. Візник кілька разів співчутливо шморгнув носом.
— Що ж робити?
— Ох, я вже не знаю… Ох, я вже не знаю… — Доктор сидів, схиливши голову на руки, і похитувався від горя і поштовхів екіпажа. — Я знаю, — сказав він. — Ну звичайно… ну звичайно… Як це раніше не — спало мені на думку. Вона втекла, ця лялька… Я заснув, а вона втекла. Ясно. Вона була жива. Я одразу це помітив. Зрештою, це не пом'якшує моєї провини перед Трьома Товстунами…
Тут йому схотілося їсти. Він помовчав трохи, а потім заявив дуже урочисто:
— Я сьогодні не обідав! Везіть мене до найближчого шинку.
Голод заспокоїв доктора.
Довго вони їздили темними вулицями. Всі шинкарі позачиняли свої двері. Всі товстуни переживали цієї ночі тривожні години.
Вони поприбивали нові засуви і позаставляли входи комодами й шафами. Вони забили вікна перинами й смугастими подушками. Вони не спали. Всі, хто був товстіший і багатший, чекали цієї ночі нападу. Цепних псів не годували зранку, щоб вони були уважнішими й злішими. Жахлива ніч настала для багатих і товстих. Вони були впевнені, що будь-якої хвилини народ може знову піднятися. Чутка про те, що кілька гвардійців зрадили Трьох Товстунів, покололи ляльку наслідника Тутті й пішли з палацу, розлетілася по місту. Це дуже збентежило всіх багатіїв і ненажер.
— Чорт забирай! — обурювалися вони. — Ми вже не можемо покладатися на гвардійців. Вчора вони придушили повстання народу, а сьогодні вони повернуть свої гармати на наші будинки.
Доктор Гаспар утратив будь-яку надію вгамувати свій голод і відпочити. Навкруги не було жодних ознак життя.
— Невже їхати додому? — жахнувся доктор. — Але це так далеко. Я помру з голоду…
І раптом він відчув пахощі смаженого. Атож, приємно пахло смаженим; мабуть, бараниною з цибулею. А візник тієї ж миті побачив недалеко світло. Вузенька смужка коливалася під вітром.
Що це було?
— От якби шинок! — захоплено вигукнув Доктор.
Вони під'їхали.
Виявилося, зовсім не шинок.
Осторонь од кількох хижок, на пустирі, стояв будинок на колесах.
Вузька смужка світла була шпариною не-причинених дверей цього будинку.
Візник зліз із козел і пішов на розвідку. Доктор, забувши про свої лихі пригоди, втішався пахощами смаженого. Він сопів, посвистував носом і мружився.
— По-перше, я боюся собак! — кричав візник з темряви. — По-друге, тут якісь сходи…
Все обійшлося добре. Візник добрався по сходах до дверей і постукав.
— Хто там?
Вузька смужка світла зробилась яскравим, широким чотирикутником. Двері відчинилися. На порозі стояла людина. Серед порожнього навколишнього мороку на цьому яскраво освітленому фоні вона здавалася плескатою, вирізаною з чорного паперу.
Візник відповідав за доктора:
— Це доктор Гаспар Арнері. А ви хто такі? Чий це будинок на колесах?
— Тут балаганчик дядечка Брізака, — відповіла китайська тінь з порога. Вона чомусь зраділа, захвилювалася, замахала руками. — Просимо, панове, просимо! Ми дуже раді, що доктор Гаспар Арнері відвідав балаганчик дядечка Брізака.
Щасливий кінець! Доволі нічних мандрів! Хай живе балаганчик дядечка Брізака!
І доктор, і візник, і кінь знайшли притулок, вечерю, відпочинок. Будинок на колесах виявився гостинним будинком. В ньому жила мандрівна трупа дядечка Брізака.
Хто не чув цього імені! Хто не знав балаганчика дядечка Брізака! Протягом цілого року балаганчик давав свої вистави на базарних площах у ярмаркові і святкові дні. Які тут були чудесні актори! До чого ж гарні були вистави! І головне — тут, у цьому балаганчику, виступав Тібул.
Ми вже знаємо, що він укрив себе славою кращого канатоходця країни.
Свідками його майстерності ми були на Площі Зорі, коли по дроту він пройшов над страшною безоднею під кулями гвардійців.
Скільки мозолів вискакувало на руках глядачів, і маленьких, і великих, коли Тібул виступав на базарних площах! Так гаряче аплодували йому і крамарі, і старі жебрачки, і школярі, і солдати, і всі, всі… Тепер, між іншим, крамар і франти шкодували, що так захоплювалися ним: "Ми йому аплодували, а він воює проти нас!"
Балаганчик дядечка Брізака осиротів: гімнаст Тібул залишив його.
Доктор Гаспар нічого не сказав про те, що сталося з Тібулом. Змовчав він також про ляльку наслідника Тутті.
Що побачив доктор у будиночку на колесах?
Його посадовили на великому турецькому барабані, оздобленому яскраво-червоними трикутниками і золотим дротом, сплетеним у вигляді сітки.
У будинку, що нагадував собою вагон, було кілька жител, розділених полотняними перегородками.
Була пізня година. Мешканці балаганчика спали. Людина, яка відчинила двері і яка нагадувала китайську тінь, була старим клоуном цього балаганчика. Звали його Августом. Він чергував цієї ночі. Коли доктор під'їхав до балаганчика, Август готував собі вечерю. І справді, це була баранина з цибулею.
Доктор сидів на барабані і розглядав приміщення. На ящику горіла гасова лампа. На стінах висіли обручі, обтягнуті тоненьким папером, білим і рожевим, довгі смугасті нагаї з блискучими металевими ручками, костюми, оздоблені золотими кружечками, розшиті квітами, зірочками, клаптиками різнобарвної матерії. Із стін дивилися маски. В одних стирчали роги; в других ніс нагадував турецьку пантофлю; у третіх рот був від вуха до вуха. Одна маска мала величезні вуха. Найкумедніше те, що вуха були людські, тільки дуже великі.