— Що ти їв сьогодні? — спитав я.
Він одмахнувся:
— Це не має значення. Справа не в цьому. Не в їжі. Але я просто більш не можу... Мушу кинути все.
— Так далеко зайшло?
— Так, — відповів він.
— Георге, — заперечив я йому спокійно, — ти поглянь на мене. Ти не думаєш про те, що й мені хотілося бути чимсь іншим, а не піаністом у тому притоні повій, у кафе "Інтернаціональ"?
Він нервово ломив собі руки.
— Знаю, Роббі. Але це не може зарадити мені. Для мене в цьому було все. А тепер я усвідомив, що все це ні до чого. Ні в чому немає ніякого сенсу. Навіщо ж, власне, жити на світі?
Я не стримався від сміху, хоч який у нього був жалюгідний вигляд і як йому було гірко.
— Ти, віслючок! — сказав я. — Ти гадаєш, ніби зробив якесь відкриття! Думаєш, ти єдиний з такою мудрістю? Звичайно, все це не має ніякого сенсу. Та й живуть люди не заради якогось сенсу. Не так-то все просто. Давай одягайся. Підеш зі мною в "Інтернаціональ". Ти став чоловіком, і ми це відсвяткуємо. Досі ти був школярем. Через півгодини я зайду за тобою.
— Не піду, — сказав він.
Він страшенно охляв.
— Підеш, — наполягав я. — Зробиш мені послугу.
Мені не хочеться бути самотньому сьогодні.
Він недовірливо поглянув на мене.
— Ну, як хочеш, — здався він потім. — Зрештою, мені однаково.
— Ну от, — задоволено констатував я. — Як на початку, це вже зовсім непоганий девіз.
О сьомій годині я замовив розмову з Пат. З цього часу такса була вдвоє менша, і я міг удвічі довше говорити по телефону. Я сів на стіл у передпокої і чекав. До кухні заходити не схотів. Там пахло зеленими бобами, а мені навіть в розмові по телефону не хотілося змішувати з цим Пат. Через чверть години нас з'єднали.
Пат одразу підійшла до апарата. Почувши її теплий, глухий і трохи нерішучий голос близько біля себе, я так розхвилювався, що насилу вимовив слово. У мене тремтіли руки й ноги, гупало в скроні, і ніяка сила волі не могла спинити цього.
— Боже мій. Пат, — спромігся сказати я, — чи це дійсно ти?
Вона засміялась:
— А де ж ти зараз, Роббі? В бюро?
— Ні, сиджу у пані Залевської на столі. Як ти себе почуваєш?
— Добре, любий.
— Ти не в ліжку?
— Ні. Сиджу на підвіконні в своїй палаті, на мені білий халат. Надворі йде сніг.
Я раптом чітко собі уявив її перед собою. Бачив, як кружляють сніжинки, бачив її овальну, чорняву голівку, прямі, трохи похилі плечі, бронзову шкіру...
— Боже мій милий, Пат, — вихопилось у мене, — прокляті гроші! Якби вони були в мене, я б, не гаючи ні секунди, сів у літак і ще сьогодні ввечері був би з тобою.
— Ах, любий мій...
Вона замовкла. Я лише чув, як щось тихо тріщало й гуло в трубці.
— Ти мене слухаєш, Пат?
— Так, Роббі. Але ти не повинен говорити про такі речі. У мене паморочиться в голові.
— У мене теж голова йде обертом, — сказав я. — Розкажи мені, як ти там живеш у горах, чим займаєшся.
Вона почала розповідати, але через якусь мить я вже не чув, що вона говорить. Чув лише її голос, і, коли я сидів отак почіпки в темному передпокої, між чучелом дикого кабана і кухнею з зеленими бобами, мені здавалося, ніби двері розчинились і вкотилася хвиля тепла і яскравого світла, ласкава й барвиста, сповнена мрій, прагнень і юності. Я підкорчив ноги, підпер голову рукою, дивився на голову дикого кабана і на заяложені двері кухні, але це не могло протверезити мене — раптом настало літо, подув лагідний вітерець, я бачив вечір над колосистими полями й зеленкувате світло лісових доріг.
Голос завмер. Я глибоко зітхнув.
— Як хороше з тобою говорити, Пат. А сьогодні ввечері що ти будеш робити?
— Сьогодні ввечері у нас невеличке свято. Починається у вісім. Я саме одягаюсь на вечір.
— А що ти одягнеш на вечір? Срібне плаття?
— Так, Роббі. Те срібне плаття, в якому ти мене ніс по коридору.
— А з ким ти йдеш?
— Ні з ким. Це ж тут, у санаторії. Внизу в вестибюлі. Там усі знають одне одного.
— Тобі, мабуть, нелегко буде не зрадити мене, — сказав я. — В срібному платті...
Вона засміялась:
— В ньому зовсім неважко. З ним пов'язані певні спогади.
— У мене теж. Я впевнився на собі, як воно впливає. Але я зовсім не хотів би все точно знати. Ти можеш зрадити мене, аби лиш я про це не знав. А пізніше, коли ти повернешся сюди, будемо вважати, що це був лише твій сон, давноминулий і забутий сон.
— Ах, Роббі, — сказала вона поволі, і її голос звучав, наче з глибини. — Я не можу зрадити тебе. Надто часто я думаю про тебе, щоб зрадити. Ти не уявляєш, як тут живеться, в горах. Наче в чудовій, блискучій в'язниці. Розважаємось, хто як може, та й усе. Як згадаю про твою кімнату, так іноді місця собі не знаходжу... тоді їду на вокзал і дивлюся на поїзди, що прибувають знизу, і думаю, що так я ближче до тебе... зайду в вагон і удаю, ніби когось зустрінути прийшла...
Я закусив губу. Ще ніколи не чув, щоб вона так говорила. Вона завжди була стримана і свою прихильність до мене виявляла переважно в жестах, поглядах, але не в словах.
— Я постараюсь приїхати до тебе. Пат, — сказав я.
— Правда, Роббі?
— Так, можливо, в кінці січня.
Я знав, що це майже неможливо, бо, починаючи з лютого, ми ще повинні були роздобувати гроші на санаторій. Але сказав їй про це, щоб у неї хоч що-небудь було, про що б вона могла думати. Пізніше мій приїзд неважко буде пересунути надалі, аж поки прийде день, коли вона зможе знову повернутися з гір.
— Бувай здорова, Пат, — додав я на закінчення. — Не сумуй. Будь весела, тоді і мені буде весело на душі. Повеселися сьогодні ввечері.
— Добре, Роббі, сьогодні я щаслива.
Я зайшов до Георга, і ми разом попрямували до кафе "Інтернаціональ". Стару, прокурену забігайлівку важко було впізнати. Ялинка горіла вогнями, і її м'яке світло відбивалося в усіх пляшках, бокалах, на нікелі і мідній обшивці за стойкою. Повії у вечірніх платтях, обвішані дешевими прикрасами, уже сиділи й чекали за столом.
Рівно о восьмій годині парадним кроком увійшов до зали об'єднаний співочий гурток скототорговців. Біля дверей вони вишикувались за голосами: праворуч — перший тенор, з самого краю ліворуч — другий бас. Стефан Гріголяйт, вдівець і торговець свинями, вийняв камертон, задав тон, і тут залунало на чотири голоси;