— А ви так рано вже когось чекаєте?
— Так, — беззвучно відповів Гассе, — дружину. Вона ще й досі не приходила додому. Ви ніде не бачили її?
Я похитав головою:
— Я виходив усього на годину.
Він кивнув:
— Я лише думав... адже могло бути, що ви й побачили її.
Я знизав плечима:
— Очевидно, вона прийде трохи пізніше. Вона не дзвонила вам?
Гассе трохи ніяково дивився на мене:
— Вона вчора ввечері пішла до своїх знайомих.
Я точно не знаю, де вони й живуть.
— А прізвище знаєте? Тоді можна хоч у довідковому бюро спитати.
— Я вже пробував. Там такого прізвища не знайшли. — Погляд у нього був, як у побитого собаки. — Вона завжди таїлась від мене з своїми знайомими, а коли я одного разу спитав, раптом розгнівалась. Я й рукою махнув. Радий був, що в неї завелося хоч яке-небудь товариство. Вона завжди дорікала мені, ніби я хотів позбавити її і такої втіхи.
— Може, вона ще прийде, — сказав я. — Я навіть певен, що скоро прийде. Ви не дзвонили — на всякий випадок — на пункти швидкої допомоги або в поліцію?
Він похнюпився:
— Всюди дзвонив. Ніде нічого не знають.
— Ну, коли так, — заспокоював я його, — то вам зовсім нема чого хвилюватися. Може, вона ввечері почувала себе не зовсім добре і лишилася на ніч. Таке нерідко буває. Можливо, вона за годину-дві буде знову тут.
— Ви гадаєте?
Двері кухні розчинилися, і звідти вийшла Фріда з підносом.
— Для кого це? — запитав я.
— Для фройляйн Гольман, — відповіла вона, трохи роздратована моїм втручанням.
— А хіба вона вже встала?
— Мабуть, що так, — відповіла Фріда, наїжачившись, — інакше б не просила снідати!
— Хай вас бог благословить, Фрідо, — мовив я. — Іноді вранці говорити з вами — просто втіха. Чи не могли б ви перебороти себе і зразу ж приготувати каву і мені?
Вона щось буркнула й, зневажливо похитуючи задом, пішла по коридору. Це вона вміла. Вона була єдиною серед людей і тварин, у кого я спостерігав щось подібне так виразно.
Гассе все ще стояв. Коли я знову обернувся до нього і побачив його мовчазного й покірливого, мені раптом стало соромно.
— Я певен, за годину-дві скінчаться ваші турботи, — сказав я, подаючи йому руку.
Він не взяв руки, а якось дивно дивився на мене.
— А ми не могли б пошукати її? — стиха запитав він.
— Але ж ви не знаєте, де вона.
— Може, все ж таки пошукати б її, — повторив він. — Якби ми взяли вашу машину... я, звичайно, за все заплачу вам, — поспішив запевнити він.
— Не в тому справа, — заперечив я. — Тільки це ж безнадійно. Куди б же ми тоді поїхали? Та й вона в цей час навряд чи буде на вулиці.
— Не знаю, — сказав він знову так само тихо. — Я лише думаю, що її можна знайти...
Фріда пройшла назад з порожнім підносом.
— Мені пора йти, — сказав я, — а ви, я певен, даремно турбуєтесь так. І все ж я охоче зробив би вам послугу, але фройляйн Гольман скоро має їхати звідси, і мені дуже хотілося б ще сьогодні побути з нею разом. Можливо, це остання неділя, коли вона тут. Адже вам зрозуміло це?
Гассе кивнув головою.
Мені жаль було його, нещасного, але не терпілося скоріше повернутися до Пат.
— Якщо ви все ж хочете зараз поїхати, внизу можна взяти таксі, — продовжував я, — тільки я не раджу вам цього. Краще почекайте ще трохи, тоді я зможу подзвонити своєму другові Ленцу і він поїде з вами шукати.
У мене було таке враження, що він мене зовсім не слухав, бо раптом спитав:
— Ви її сьогодні вранці не бачили?
— Ні, — відповів я. — Інакше я б вам давно про це сказав.
Він знову кивнув і, не сказавши ні слова, пішов, наче прибитий, до своєї кімнати.
Пат уже побувала в мене і знайшла троянди. Коли я ввійшов до неї, вона засміялась:
— Роббі, — сказала вона, — я ж сама досить простодушна. Тільки Фріда роз'яснила мені, що тут без крадіжки не обійшлося — свіжі троянди у неділю вранці та ще й в таку пору року! Вона також пояснила мені, що цей сорт у квітникарів нашого району не продається.
— Думай, що хочеш, — відповів я. — Важливо те, що вони приносять радість.
— Тепер ще більше, ніж звичайно, мій любий. Адже ти ризикував, добуваючи їх!
— Ото, та ще,й як ризикував! — Я подумав про пастора. — Але чого це ти так рано вже на ногах?
— Не могла більше спати. До того ж мені приснився сон. Неприємний сон.
Я уважно поглянув на неї. Вигляд у неї був стомлений, під очима — синці.
— Що це тобі стали снитися всякі дурниці? — сказав я. — Досі я гадав, що це властиво лише мені.
Вона похитала головою.
— Ти звернув увагу, що надворі вже осінь?
— У нас ця пора зветься бабиним літом, — заперечив я. — Ще-бо й троянди цвітуть. Іде дощ — от і все, що я бачу.
— Іде дощ, — повторила вона. — Надто вже довго йде дощ, мій любий. Іноді, коли я прокидаюсь уночі, мені здається, що я вже похована під цим нескінченним дощем.
— А ти приходь до мене вночі, — сказав я. — Тоді подібні думки не будуть лізти тобі в голову. Більш того, коли надворі така темрява і йде дощ, дуже приємно бути разом.
— А, мабуть, так, — відповіла вона, пригорнувшись до мене.
— А я люблю, коли в неділю йде дощ, — сказав я. — Тоді краще відчуваєш, як добре живеться. Ми вкупі, у нас тепла, затишна кімната, а попереду — вільний день. По-моєму, це вже не абищо.
Її обличчя прояснилось.
— Це правда: як хороше ми живем! Адже так?
— Я вважаю, що ми просто щасливі. Як подумаю, як жив раніше-боже ж ти мій! Ніколи навіть не думав, що колись отак добре заживу.
— Як хороше, коли ти отак говориш. Я одразу проймаюсь вірою. Ти частіше говори так.
— А хіба я недосидь часто говорю про це?
— Ні.
— Може й так, — сказав я. — Мені здається, що я не вмію бути ніжним. Не знаю чому, але просто не можу. А між тим, мені б цього дуже хотілось.
— Для тебе це не обов'язково, мій любий, я тебе розумію і так. Лише іноді все ж хочеться почути ніжне слово від тебе.
-Тепер я завжди так буду говорити з тобою. Навіть якщо сам собі здаватимусь безглуздим.
— Ах, що ти — безглуздим, — відповіла вона. — В коханні немає нічого безглуздого.
— Слава богу, немає, — погодився я. — Інакше було б просто жахливо подумати, на що ти схожий...
Ми поснідали разом, потім Пат знову лягла в ліжко. Так їй прописав Жафе.
— Ти лишишся тут? — запитала вона з-під ковдри.