— А ця комірчина, Пат, хіба вона така вже жалюгідна, га? Звичайно, інші люди мають кра...
— Вона — чудова, ця комірчина, — перебила мене Пат, — це прекрасна комірчина, я не знаю, чи є десь краща, любий мій!
— А я, Пат, у мене ж чимало недоліків, я ж усього тільки шофер таксі, але ж...
— Ти мій найлюбіший, ти ж хапаєш чужі булочки, ти ж глушиш ром, ти мій любий...
Одним рвучким рухом вона кинулася мені в обійми.
— Ах, ти — мій дурненький, як же хороше жити!
— Тільки з тобою, Пат! Їй-бо, Пат!
Ранок розгорявся, променів. Над могильними плитами внизу лежала тонка смуга туману, розходячись на всі боки. Верхівки дерев були щедро освітлені сонцем. З димарів будинків підіймався, звиваючись кільцями, дим. Кричали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли, щоб віддатись вранішньому сну, чутливій дрімоті, що межує із мріями уві сні... Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один...
Потім, о дев'ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон-Гаке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб доручити йому ранкову поїздку на таксі.
Той зараз же перебив мене:
— Та облиш, дитинко. Адже не дурно твій Готфрід знавець різних коливань людського серця... Я цього й сподівався. Бажаю успіху, ти, щасливчику!
— Замовкни, — сказав я йому радісно.
А в кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені вдалося непомітно пхнути Пат до ванної кімнати, і нам дали спокій.
XIV
Через тиждень до нашого подвір'я несподівано заїхав на своєму форді булочник.
— А вийди-но, Роббі, — сказав Ленд, кинувши злісний погляд крізь вікно, — цей тістечковий женолюб, мабуть, хоче заявити нам якусь рекламацію.
Булочник був у похмурому настрої.
— Щось із машиною? — запитав я.
— Навпаки, — заперечив він, хитнувши головою. — Вона ходить прекрасно. Стала як нова.
— Безперечно, як нова, — ствердив я, поглядаючи на нього з дедалі більшим зацікавленням.
— Справа в тім, що... одним словом, мені потрібна інша машина. Більша... — Він озирнувся: — Здається, у вас був тоді кадилак?
Я одразу збагнув, що сталося. Чорнява, з якою він жив, таки прогризла йому голову!
— Еге, кадилак... — мрійно вимовив я, — треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунь! Пішов за сім тисяч марок. За півціни!
— Ну, так уже й за півціни...
— Кажу ж вам, що за півціни, — наполегливо повторив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: —Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер так буває... Одну хвилиночку...
Я пішов до майстерні і швиденько розказав, що саме трапилось.
Готфрід аж підскочив.
— Хлопці! Де б нам хутко дістати якогось старого кадилака?
— Про це вже я сам подбаю, — запевнив я, — а ти краще потурбуйся про те, щоб булочник часом не втік.
— Гаразд!
Готфрід вибіг з майстерні. А я подзвонив до Блюменталя. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім — чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.
— Хочете продати свого кадилака? — спитав я без зайвих слів.
Блюменталь розсміявся.
— У мене є й покупець, — вів я далі, — сплатить готівкою — гроші на стіл.
— Готівкою... — трохи подумавши, вимовив Блюменталь, — в наші час це слово звучить надто поетично...
— Отож і я так думаю... — підтвердив я, раптом відчувши впевненість. — Ну, то як воно, можна б нам про це поговорити?
— Поговорити завжди можна... — відказав Блюменталь.
— Добре. Коли я міг би з вами побачитись?
— Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині у мене в конторі.
— Гаразд.
Я поклав трубку.
— Отто, — звернувся я дещо схвильований до Кестера, — ніколи я цього не сподівався, але здається мені, що наш кадилак повернеться назад!
Кестер одірвався од своїх паперів.
— Справді? Він хоче його продати?
Я кивнув головою і подивився крізь вікно на Ленца, який енергійно умовляв булочника.
— Не так він це робить, — сказав я занепокоєно, — дуже багато балакає. А булочник страшенно недовірливий, його треба умовляти мовчанкою. Негайно ж піду зміню Готфріда.
Кестер засміявся.
— Ні пуху тобі ні пера, Роббі!
Підморгнувши йому, я вийшов. Але тут я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати кадилак. Він завзято пояснював будочникові, як індійці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзи. Я кинув на нього вдячний погляд, а тоді звернувся до будочника.
— На жаль, той чоловік не хоче продати...
— Так я й знав, — швидко вимовив Ленц, ніби ми з ним наперед умовилися...
Я знизав плечима.
— Шкода, звичайно... Але мені це зрозуміло...
Булочник стояв у нерішучості. Я глянув на Ленца. Він зараз же спитав:
— А ти не зможеш іще раз таки спробувати?
— Це-то звичайно, — відповів я. — Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні вдень зустрінемось. Де б мені тоді з вами побачитись? — спитав я будочника.
— О четвертій я буду тут поблизу. Отож заїду ще раз...
— Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що й як... Сподіваюся, що діло все ж таки вийде...
Булочник кивнув. Тоді сів у свого форда та й подався.
— Ти, мабуть, чи не здурів, — насипався на мене Ленц, як тільки булочник зник за рогом. — Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам пустив його так, ні з чим...
— Логіка і психологія, мій любий Готфріде! — відповів я, плескаючи його по плечу. — Цього ти ще не можеш второпати...
Ленц скинув мою руку...
— Психологія! — відказав він зневажливо. — Найкраща психологія — це щасливий випадок, та й усе! А він саме й трапився! А тепер цей тип ніколи вже не повернеться назад...
— О четвертій годині приїде...
Готфрід жалісливо глянув на мене.
— Йдем на парі? — спитав він.
— Згода! Але ти програєш. Булочника я знаю краще, як ти! його за один раз не вламаєш. Та, окрім того, я ж не можу спродати йому те, чого в нас самих поки що немає...
— Ах, боже ти мій милий, та коли тільки в цьому справа, — сказав, похитуючи головою, Готфрід, — то з тебе, дитинко, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо починаються справжні гешефти. Ходімо, я тобі зараз безкоштовно прочитаю курс про сучасне економічне життя...