— З жінкою посваритися не можна. Можна щонайбільше на неї злоститись.
— Це надто тонкі нюанси для трьох годин ночі. А я, між іншим, сварився з кожною. Коли вже не сваришся, то, значить, скоро всьому край.
— Добре, — відповів я, — хто здає?
— Ти, — відказав Фердінанд Грау. — Здається, чи не захопила тебе, Роббі, світова скорбота. Плюнь на це діло! Життя барвисте, але недосконале. До речі, ти попри всю твою світову скорботу чудово граєш. Два королі... — це ж нахабство!
— Якось я бачив партію, — кинув Фред з-поза стойки, — там проти двох королів поставили сім тисяч франків.
— Швейцарських чи французьких? — запитав Ленц.
— Швейцарських.
— Твоє щастя. З французькими ти б не посмів перервати гру...
Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п'янів, тільки голова розболілась. Зелений змій не з'являвся перед очі...
Лише все відчувалося гостріше. У шлунку щось палало.
— Ну, тепер кінчай та з'їж чого-небудь, — сказав мені Ленц. — Дай йому, Фреде, сандвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.
— Ще один кін.
— Добре. Останній. Ставка подвійна?Дфемшоф
— Подвійна! — погодились інші.
Я досить безглуздо прикупив до десятки треф та до короля три карти: валета, даму й туза. Цим самим я виграв у Больвіса, який мав на руках чотири вісімки і зарвався з ними чортзна-куди. Вилаявшись, він сплатив мені цілу купу грошей.
— От бачиш, — зауважив Ленц, — везуча погода!
Ми пересіли до стойки. Больвіс спитав за "Карла". Він і досі не міг забути, як Кестер перегнав його спортивну машину. Усе ще хотів купити "Карла".
— Спитай у Отто, — сказав йому Ленц, — але думаю, що він скоріше продасть тобі руку.
— Ну-ну!.. — не погоджувався Больвіс.
— Де тобі це зрозуміти, — відказав Ленц, — ти ж торгаш, типовий син двадцятого сторіччя!
Фердінанд Грау розсміявся. Фред теж, а врешті сміялися ми всі. Коли б не посміятись з двадцятого сторіччя, то хоч повісся. Але й довго сміятись не можна було. Бо хотілося, власне кажучи, плакати.
— Ти вмієш танцювати, Готфріде? — запитав я.
— Звичайно ж. Адже був колись учителем ганців. Хіба ти про це забув?
— Забув, забув... Нехай забуває! — сказав Фердінанд Грау. — Забуття — це секрет вічної молодості. Старіють саме тому, що багато чого пам'ятають. А забувають надто мало.
— Ні, — заперечив Ленц, — забувають завжди тільки непотрібне.
— Можеш ти мене навчити? — запитав я.
— Танцювати? За один вечір, дитинко. Оце й усе твоє лихо?
— Нема в мене ніякого лиха... Так, голова болить...
— Це — хвороба нашого часу, Роббі, — сказав Фердінанд. — Найкраще було б народитися зовсім без голови.
Я пішов ще й до кафе "Інтернаціональ". Алоїс саме заходився спускати жалюзі.
— Є ще хтось? — запитав я.
— Роза.
— Ходімо вип'ємо втрьох по одній...
— Згода!
Роза сиділа коло стопки і в'язала маленькі вовняні панчішки для своєї дочки. Показала мені візерунок. А таку саму кофточку вона вже зв'язала.
— А як сьогодні заробіток? — спитав я.
— Поганий. Ні в кого грошей немає.
— Позичити тобі? Ось бач — виграв у покер.
— Виграні гроші приносять щастя, — сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.
Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.
— Годі, — сказав він нарешті. — Зморився, як пес.
Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза розпрощалася на дверях. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч з ним. А він зашаргав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого кельнера і поцілувала його. Він байдужим рухом відсторонив її. І раптом, — не знаю навіть, як це й сталось, — я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо; наче обухом по голові вдарив мене такий тужливий порив до Пат, що мені здалося, ніби я захитався на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, — нічогісінько.
Спершись на стіну, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв. Я потрапив у щось таке, що мене пошматувало, зробило нерозумним і несправедливим, розхитало мене, розбило мені те, що я з великими труднощами довів до ладу. Тепер я був безпорадний, не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б ще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, ще відкрито. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку.
Альфонс нічого не сказав, коли я з'явився до нього Кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився в свою газету. Я сів до столика і почав куняти. У пивничці нікого не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводив себе. Згадувалася кожна дрібниця. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Я ж бо просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові шуміла кров. Я лютував сам на себе, гіркота і безпорадність опанували мене. Так, тільки я, тільки я сам знищив усе.
Раптом щось тріснуло і потім забрязкотіло. Це я з усієї сили вдарив по столу чаркою і розтрощив її.
— Розважаєшся? — сказав Альфонс встаючи.
Він забрав мені з рук побите скло.
— Вибач, будь ласка. Це я не подумавши...
Він приніс вату і пластир.
— Іди до дівчат, так буде краще.
— Добре, — відповів я. — Та вже полегшало. Це тільки так — раптом розлютувався...
— Коли розлютуєшся, то треба розважитись, а не злоститись на всіх і на все.
— Слушно, — погодився я, — але на це ж треба мати силу.
— На це треба мати звичку. Я колись ото хотів був скрізь напролом іти... Та з роками це вщухло...
Він поставив на грамофоні пластинку "Молитва" з опери "Трубадур". Швидко надходив світанок.
Я пішов додому. Альфонс дав мені випити на прощання ще великий бокал "Фернет-Бранка". У мене від цього щось легенько закалатало в голові. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. Це мене доконало.
Повільно піднявшись по сходах, я почав шукати в кишені ключ. Коли оце в напівтемряві почув чийсь віддих. На верхній приступці сходів принишкло щось бліде, невиразне. Я ступив зо два кроки...
— Пат... — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?
Вона поворухнулась.
— Здається, я трохи заснула...
— Так, але ж як ти сюди потрапила?