— Гаразд, — погодився я. Смішно було б вчинити щось інше. І все ж таки це мене злостило.
Пат знала Бройєрову машину — великий пакард, що стояв навскоси від театру, на стоянці — і просто попрямувала до нього.
— А! Він уже по-новому полакований, — зауважила вона, спинившись перед машиною.
— Так, сірим, — відповів Бройєр, — тобі так більш до вподоби?
— Значно більше!
Бройєр звернувся до мене:
— А вам? Чи до вподоби вам цей колір?
— Я ж не знаю, який колір був раніш...
— Чорний.
— Чорний колір дуже показний...
— Певне, що так. Але ж треба часом поміняти колір! Ну, на осінь знову по-новому пофарбуємо...
Поїхали до "Каскаду". Це був дуже елегантний танцзал з прекрасним оркестром.
— Здається, все зайнято, — зрадів я, коли ми підійшли до входу кафе.
— Шкода, — вимовила Пат.
— Ах, це ми зараз влаштуємо, — заспокоїв Бройєр і заговорив з управителем. Здається, його тут добре знали, бо для нас і справді внесли стіл, кілька стільців, і за якихось кілька хвилин ми сиділи вже на найкращому місці в залі, з якого видно було всю танцювальну площадку. Оркестр грав танго. Пат перехилилась за бар'єрчик.
— Ах, давно вже я танцювала...
Бройєр устав.
— Прошу!
Вона радісно глянула на мене.
— А я тим часом щось замовлю, — сказав я.
— Добре.
Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене і посміхалася мені. Я відповідав — кивком голови, але почував себе трохи ніяково. Пат мала чудовий вигляд і танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм уже часто доводилось танцювати удвох. Я замовив собі подвійну порцію рому. Пат з Бройєром повернулися. Бройєр пішов привітатися де з ким з одвідувачів, і на якусь хвилину я залишився з Пат сам на сам.
— Давно ти вже знаєш цього хлопця? — запитав я.
— Вже давно. А чого ти питаєш?
— Та так тільки Ти часто з ним тут бувала?
Вона пильно подивилась на мене.
— Я вже й не пригадую, Роббі...
— Такого не забувають, — наполягав я, хоч і зрозумів, що вона цим хотіла сказати.
Вона похитала головою і посміхнулася. У цю мить я її дуже любив. Вона хотіла показати мені, що все, що колись було, уже забуте. Але щось та не давало мені спокою. Я знав, що це щось сміховинне, але позбутися цієї думки ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.
— Можеш спокійно про все сказати мені. Тут нічого нема такого...
Вона знову глянула на мене.
— Невже ти думаєш, що ми б у такому разі прийшли сюди?
— Ні, не думаю, — відповів я, і мені стало соромно.
Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.
— Блюз, — сказав він, звертаючись до мене. — Чудово! Не хочете танцювати?
— Ні! — відказав я.
— Шкода.
— Та ти б спробував, Роббі, — сказала Пат.
— Краще вже ні.
— Але чому ж ні? — запитав Бройєр.
— Мене це не цікавить, — відповів я непривітно. — Та я й не вчився ніколи. Часу не було. А ви танцюйте, танцюйте, я вже тут сам якось розважатимусь.
Пат вагалася.
— Але ж, Пат, — сказав я, — ти ж це так любиш!
— Це-то так, але чи ти справді тут розважатимешся?
— Ще й як! — я показав на свою чарку. — Це також своєрідний танець...
Вони пішли. Я кивнув кельнеру і допив чарку. Тоді сидів собі коло столу та лічив солоні горішки Навколо мене витала тінь пані Залевської.
Бройєр привів до нашого столу кілька своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодика з зовсім лисою, маленькою головою. Потім до нас приєднався ще й четвертий. Всі вони трималися невимушене, впевнено, елегантно. Пат була знайома з усіма чотирма.
Я відчував себе якимсь бовдуром. Досі завжди був з Пат сам на сам, а тепер оце вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома раніше. Я не знав, як мені з ними поводитись. Вони рухались непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони жили в зовсім іншому світі. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, мене б це не турбувало, мені було б байдуже. Але ж тут була Пат, це були її знайомі, а через це — все здавалося не таким, як треба, сковувало мене, змушувало до порівнянь.
Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.
— Роббі, — звернулася до мене на виході Пат, — може, краще підемо додому?
— Ні, — відказав я, — а чого?
— Та тобі ж нудно...
— Аж ніяк. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А тобі ж це так до вподоби!
Вона подивилась на мене, але не сказала нічого.
Я почав пити. Не так, як досі, але таки добре пити. Молодик з лисою головою почав до мене придивлятись. Спитав, що саме я п'ю.
— Ром, — відповів я.
— Грог? — перепитав він.
— Ні, ром, — ствердив я.
Він і собі покуштував та й поперхнувся.
— Фу! Щоб його... До цього треба звикнути... — сказав він з повагою в голосі.
Тепер і обидві жінки почали придивлятися до мене.
Пат з Бройєром танцювали. Пат часто поглядала до нашого столу. Я не відповідав на ці погляди. Знав, що це несправедливо, але щось на мене раптом насунулося. До того ж мене злостило, що інші почали придивлятися, як я п'ю. А мені не хотілося хвалитися цим перед ними, я ж уже не гімназист! Я встав і пішов до стойки. Пат видалася мені раптом якоюсь зовсім чужою. Нехай іде під три чорти з своїми знайомими! Це — її компанія!.. Ні, не її!.. Ні, все ж таки її...
Лисоголовий теж підійшов до стойки. А ми з міксером випили по чарці російської горілки. З міксером завжди можна відвести душу. З ними без слів порозумієшся, де б не було. І цей був такий. А лисоголовий швидко розкис. Хотів розповісти, що в нього на серці. А на серці в нього була якась Фіфі. Та незабаром у нього це пройшло. Він почав розказувати мені, що Бройєр давно вже закоханий у Пат.
— Он як? — вирвалося в мене.
Він захихикав. Я заткнув йому пельку цілою купою устриць. Але мені не виходило з голови те, що він допіру сказав. Мене злостило, що я цим цікавлюсь. Злостило, що воно для мене щось значить. Злостило, що я не вдарив кулаком по столу. А десь у глибині я відчував холодне бажання зруйнувати щось у собі, не в інших, а в самому собі.
Лисоголовий забелькотів щось і зник. Я залишився.
Раптом відчув на своїй руці чиїсь міцні тверді груди. Це була одна з жінок, яких привів Бройєр. Вона сіла і присунулася близенько до мене. Її косуваті, сірозелені очі поволі обмацували мене. Погляд їх був такий, що після нього вже не було чого говорити — треба було лише діяти.