— Яка ж ви дитина, — сказала вона, — боже, яка ж ви ще дитина!
Я витріщив на неї очі.
— Авжеж, — нарешті заговорив я, — ще б пак... — І раптом я знайшов правильний тон: — Ви, певно, вважаєте мене мало чи не за ідіота?
Вона сміялась... Я швидко зробив крок уперед, міцно притяг її до себе — хай думає, що хоче. її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було перед самими очима, я відчув тонкий персиковий запах її шкіри, очі її наблизились до моїх, і раптом я відчув її губи у себе на устах.
Перш ніж я зрозумів, що саме сталося, вона зникла.
По дорозі назад я знову спинився коло казана з ковбасками нашої "матінки".
— Дай-но мені велику порцію ковбаси! — зажадав я весело.
— З гірчицею? — спитала "матінка", вбрана в чистий білий фартух.
— Побільше гірчиці, матінко!
Отак стоячи, я зі смаком з'їв ковбасу; з кафе "Інтернаціональ" Алоїс виніс мені до неї кухлик пива.
— Людина — це чудернацьке створіння, правда, матінко? — сказав я.
— Авжеж, — завзято підтвердила "матінка", — вчора підходить один пан, з'їдає дві віденських ковбаски з гірчицею, а грошей — немає. "Що ж, — думаю собі, — уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш — нехай собі йде, адже буває часом і таке". І що ж ти думаєш, приходить він сьогодні, платить за ті віденські ковбаски та ще й на чай мені дає...
— Це — людина довоєнних часів, матінко! А як загалом ідуть справи?
— Погано. Вчора сім пар віденських і дев'ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, давно б мені була скрута
Дівчата — це були повії, що допомагали "матінці" чим тільки могли. Підчепивши кавалера, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз казан старенької, а тоді з'їсти сардельку — нехай же й "матінка" щось заробить.
— Тепер оце незабаром потеплішає, — вела "матінка" далі, — але взимку, коли мокро та холодно, ось тоді одягай що хочеш, однаково зима дається взнаки.
— Дай-но мені ще одну сардельку, — сказав я, — смакує мені сьогодні життя! Ну, а як удома справи?
Глянувши на мене своїми маленькими, безбарвними очима, вона сказала:
— Усе те саме. Оце недавно він продав ліжко. "Матінка" була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося відняти обидві ноги. Нещастя це дивно якось на нього вплинуло. Ставши калікою, він настільки соромився перед жінкою, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він звик до морфію. Морфій почав його швидко виснажувати, а він зв'язався з гомосексуалістами, і ось людина, що п'ятдесят років жила нормально, злигалася тепер з розпусними хлопцями, не соромилась перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує лише огиду й співчуття, а цього він не зносив; для чоловіків він був людиною, з якою трапилось нещастя. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у "матінки" все, на що бува натрапить, і продавав усе, що тільки можна було продати. Але "матінка" жаліла його, хоч він і бив її частенько. З своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами аж до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.
Вона давно вже хворіла шлунком і важила сорок п'ять кіл, та проте була завше привітна до людей. Вона вважала, що їй живеться ще зовсім непогано. Часом чоловік, коли йому було дуже важко, приходив до неї і плакав. Це були її найщасливіші години.
— Ти все ще на добрій посаді? — спитала мене "матінка".
— Атож. Заробляю тепер добре.
— Отож дбай про те, щоб її не втратити.
— Та вже подбаю, матінко...
Повернувшись додому, застав на площадці, наче самим богом викликану туди, служницю Фріду.
— Ви дуже симпатична, — сказав я, бо мав охоту вчинити щось хороше. Фріда скривилася.
— Ні, справді, — не вгамовувався я. — Навіщо ото раз у раз сваритись! Життя коротке, Фрідочко, сповнене усяких випадковостей і небезпек. Під такий час треба жити дружно. Давайте помиримось!
Не звернувши уваги на мою простягнену руку, вона промимрила щось про чортових пияків та й забралася геть, грюкнувши дверима.
Я постукав до Георга Блока. З-під його дверей крізь шпарину пробивалося світло — зубрив!
— Ходімо, Георге, пожремо чого-небудь, — звернувся я до нього.
Він підвів на мене очі. його бліде обличчя зашарілось.
— Я не голодний.
Він гадав, що це я з співчуття до нього. Тому й не хотів.
— А ти спершу подумай як слід, — сказав я. — Бо інакше буде кепсько. Я ж по дружбі прошу...
Проходячи з ним коридором, я побачив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними мені почувся чийсь легкий віддих. "Ага", подумав я собі і в ту ж мить почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок, а двері одійшли і теж лишилися трохи відхилені. Очевидячки, ввесь пансіон чатував на мою кузину.
З-під стелі яскраве світло заливало мою комірчину, а в ній — парчеві крісла пані Залевської. У сяйві настільної лампи, позиченої в Гассе, виблискував ананас, найвитонченіша ліверна ковбаса, сьомга, пляшка шеррі...
Коли ми з оторопілим Георгом саме взялися добре підрубати, у двері постукали. Я зрозумів, що зараз буде.
— Увага, Георге! — прошепотів я, а тоді гукнув: — Заходьте!
Двері розчинилися, зайшла, завмираючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту — бандероль, якусь афішку, що закликала мене невідкладно перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як великосвітська дама старих добрих часів: мережана сукня, шаль з бахромою, брошка з портретом небіжчика Залевського в медальйоні. Солодка усмішка враз застигла їй на обличчі, спантеличено дивилася вона на збентеженого Георга. А я безсоромно розреготався. Господиня вмить опанувала себе.
— Ага, дістали гарбуза! — в'їдливо сказала вона.
— Авжеж дістав, — погодився я, все ще захоплений її пишним вбранням. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!
Пані Залевська невдоволено глянула на мене.
— А ви ще смієтесь? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас стирчить пляшка з горілкою.
— Добре сказано, — відповів я, — але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?..
Вона вагалась, але нестерпне бажання довідатись, може, про дещо перемогло. Я відкрив пляшку шеррі,
Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру і пробрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто і ковдру, зняв трубку правою рукою, а лівою знизу притримував пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні Залевської вуха були на диво довжелезні. Мені пощастило — Патріція Гольман була вдома.