Виїхали за село. Надходив вечір, і засніжені простори, освітлені призахідним сонцем, миготіли рожевим блиском. На схилі гори стояло кілька стіжків сіна, майже зовсім занесених снігом. В долину, ніби маленькі коми, злітали останні лижники. При цьому вони на мить затуляли величезне рожеве сонце, що, мов клубок жару в диму, ще раз показалося з-за схилу.
— Ви проїжджали тут учора? — спитала Пат.
— Так.
Машина досягла вершини першого перевалу. Кестер загальмував. Звідси розгортався величний краєвид. Коли ми напередодні з брязкотом пробиралися тут голубим вечором, ковзаючи на льодовій дорозі, ми нічого цього не помічали. Тоді ми лише стежили за дорогою.
Схил за схилом відкривалася хвиляста долина. На фоні блідозеленого неба круто здіймалися відроги далеких гір. Вони відсвічували золотом. Золотаві плями, ніби здуті з гір, лежали і на снігу під вершинами. Гірські схили на очах у нас набирали пишного блідорожевого відтінку, а тіні щосекунди ставали синішими. Сонце якраз стояло в прогалині між двома осяяними вершинами, і широка долина з її висотами й схилами являла собою ніби могутній, німий, блискучий парад перед вмираючим володарем. Фіолетова стрічка шосе, темна на поворотах, звивалася між висотами, зникала, виринала знов, минала села і побігла на перевал аж до обрію.
— Так далеко від села я ще ніколи не була, — мовила Пат. — Це дорога додому?
— Так.
Вона мовчки дивилася вниз. Потім вийшла з машини й прикрила від сонця очі долонею. Вона довго вдивлялася на північ, ніби хотіла розгледіти башти далекого міста.
— Скільки туди кілометрів?
— Щось близько тисячі. У травні ми з тобою поїдемо вниз. Отто приїде за нами.
— У травні, — повторила вона. — Боже мій, у травні!
Сонце повільно заходило. Долина ожила: досі застиглі тіні, що ховалися в складках землі, почали беззвучно здійматися вгору, видиратися вище, ніби велетенські блакитні павуки. Потягнуло холодом.
— Нам треба повертатися, Пат, — сказав я.
Вона звела очі, і на її обличчі раптом відбився страшний біль. Я миттю збагнув, що Пат усе знала. Знала, що вже ніколи не вийде з-за цього суворого гірського кряжу, знала — і хотіла приховати від нас, як ми приховували це від неї; але на якусь мить вона втратила самовладання, і в її очах відобразилася вся скорбота вічного світу.
— Давайте ще трохи проїдемо вниз, — сказала вона. — Тільки трішечки...
— Давай, — обмінявшись поглядами з Кестером, сказав я.
Пат сіла до мене на заднє сидіння, я пригорнув її і вкрив нас обох ковдрою. Машина почала повільно спускатися в долину й поринула в тіні.
— Роббі, любий, — шепотіла вона на моєму плечі, — тепер усе так, ніби ми їдемо додому, повертаємось до нашого життя...
— Так, — сказав я, натягуючи вище ковдру.
Чим нижче ми спускалися, тим швидше темніло. Пат лежала, щільно закрита ковдрою. Вона засунула свою руку мені на груди, під сорочку, я відчував її руку, потім її дихання, її губи і, нарешті, — сльози...
Обережно, так, щоб вона не помітила повороту, Кестер широкою петлею розвернувся на риночному майдані найближчого села і повільно поїхав назад.
Коли ми знову проїжджали вершину, сонця вже не було, а на сході підіймався місяць — блідий і ясний серед хмар, що насувалися з-за обрію. Ми їхали назад, монотонне шуміли ланцюжки, перемелюючи сніг. Запанувала тиша. Я сидів нерухомо і відчував сльози Пат па своєму серці, ніби там кровоточила рана.
Через годину я сидів у вестибюлі, Пат була в своїй палаті, а Кестер пішов на метеорологічну станцію довідатися, чи не передбачається снігопад. Надворі стояла імла, навколо місяця утворився світлий вінець, а вечір за вікном був сірий і лагідний, ніби м'який оксамит. Через якийсь час підійшов Антоніо і сів біля мене. За кілька столів від нас сидів чоловік, схожий на гарматне ядро, у в'язаному костюмі з надто короткими штаньми "гольф". Обличчя немовляти з витягнутими губами і холодними очима, а над ними — круглий, рожевий череп без волосся, блискучий, як більярдна куля. Біля нього — сухорлява жінка з широкими синцями під очима і благальним, сумним виразом обличчя. "Гарматне ядро" був жвавий, голова його весь час вертілась, рожеві дитячі рученята метлялись, як крила вітряка.
— Чудово тут, у горах, просто рай! Оці краєвиди, це повітря, оце обслуговування! Тобі тут дійсно добре...
— Бернгарде, — стиха озвалась жінка.
— Справді, я б сам не від того, — доглядають тебе, балують! — Він залився реготом. — Ну, я радий за тебе...
— Ох, Бернгарде... — з розпачем у голосі промовила жінка.
— Ну, що, чого ти? — весело галасувало "гарматне ядро", — ніде ж краще не може бути! Ти ж тут, як у раю! Як, ти гадаєш, живеться там, унизу? Завтра я знову змушений повернутися до того шарварку. Раділа б, що нічого того не бачиш. Ге, я радий побачити, що тобі тут добре живеться.
— Бернгарде, недобре мені тут... — простогнала жінка.
— Але ж, дитинко моя, — заторохтів Бернгард, — не будь такою розпещеною! Що ж тоді казати нашому братові! Вічно мотаєшся, всюди невдачі, податки... гм, хоч-не-хоч, а мусиш...
Жінка мовчала.
— Жвавий хлопець, — зауважив я.
— Ще б пак! — відповів Антоніо. — Уже третій день тут і не дає дружині слова мовити за своїм безперервним: "Як тобі чудово тут". Він, знаєте, нічого не хоче бачити — ні її страху, ні хвороби, ні самотності. Певно, вже давно живе з якимсь іншим "гарматним ядром" у Берліні, а сюди з'являється раз на півроку з обов'язку — веселий, потирає руки, проте сам побоюється за свій затишок. Тільки б нічого не чути! Таке тут можна часто бачити.
— А скільки часу вже тут дружина?
— Приблизно, два роки.
Через вестибюль, хихикаючи, пройшла група молодих людей. Антоніо посміхнувся:
— Повертаються з пошти. Послали телеграму Роту.
— Хто це — Рот?
— Це той, що скоро має виїхати. Вони телеграфували йому, що через епідемію грипу у нього на батьківщині йому не можна виїжджати, треба лишитись тут. Це тут звичайні жарти. Адже вони самі змушені тут лишитись, розумієте?
Я дивився у вікно на затягнуті сірим оксамитом гори. "Це ж усе не справжнє, — думав я. — Це ж усе не дійсність, так не буває. Тут просто сцена, на якій трохи грають у смерть. Коли людина вмирає, це ж страшенно серйозно". Мені хотілося піти слідом за тими молодими людьми, поплескати їх по плечу і сказати: "Правда ж — це лише театральна смерть, а ви тільки любителі грати роль умираючих? А потім знову встанете і вклонитеся глядачам? Адже так не можна вмерти — від температури й хрипкого дихання, вмирають від пострілів і ран, я ж знаю це..."