Вона кивнула.
— Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Тоді ми знатимемо все одне про одного, і буде так, ніби ми завжди були разом.
— А ми й були завжди разом, — сказав я.
Вона посміхнулась:
— Я ні. Не вистачає в мене сили на це. Для мене це було страшніше. Я не вмію втішати себе думками, коли самотня. Тоді я самотня, і більше нічого не знаю. Без любові легше бути самотній.
Вона все ще посміхалась. Це була ніби скляна посмішка, вона втримувала її, але можна було зрозуміти, що їй не до усмішок.
— Пат, — промовив я. — Мій старий, мужній друг!
— Давно вже я цього не чула... — вимовила вона, і її очі наповнилися сльозами.
Я пішов до Кестера вниз. Чемодани вже були знесені. Нам дали дві суміжних кімнати у флігелі.
— На подивись, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Як вона стрибає то вгору, то вниз.
Ми підіймались по сходах; під ногами рипів сніг.
— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива тобі нічого не скаже.
— Я й так бачу доволі, — сказав я, знову зібгав папірець і сховав у кишеню.
Ми помилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но проснувся.
— Пора одягатись, Роббі, — нагадав він.
— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і розкрив чемодан.
Ми пішли знову до санаторію. "Карл" іще стояв на вулиці. Кестер накрив його радіатор ковдрою.
— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.
Він зупинився:
— Я думаю поїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишишся тут...
— Як же я можу лишитись? — відповів я розпачливо. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат у санаторії заплачено лише до п'ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні...
Кестер нахилився над радіатором "Карла" і підняв ковдру.
— Я забезпечу тебе грішми, — сказав він, випрямляючись. — Якщо справа в грошах, ти можеш спокійно лишатись тут.
— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше трьохсот марок.
— Я маю на увазі не ті. Я добуду ще. Ти не турбуйся з-за цього. Днів через вісім ти матимеш гроші.
— Одержав спадщину? — спитав я з сумною іронією в голосі.
— Щось ніби... Можеш покластися на мене. Адже тепер тобі не можна їхати звідси.
— Ні, — погодився я. — Не знаю, як би я й пояснив їй це...
Кестер знову накрив ковдрою радіатор "Карла". Потім легенько погладив по капоту мотора. Тоді ми пішли у вестибюль і сіли біля каміна.
— А котра зараз година? — спитав я.
Кестер глянув на годинник:
— Пів на сьому.
— Дивно, — сказав я. — А я думав, що вже значно більше.
Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті і швидко прямувала через вестибюль, щоб привітатися з Кестером. Я лише тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра на її обличчі мала колір червонуватої бронзи, і вся вона була трохи схожа на молоду, ясношкіру індіанку. Але обличчя її звузилось, і очі надто блищали.
— У тебе температура? —спитав я.
— Невеличка, — відповіла вона швидко й дещо ухильно. — Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомились?
— Від чого?
— Тоді підемо в бар, га? Це ж перший випадок, коли до мене сюди прибули гості.
— А тут є бар?
— Є, невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж є частиною лікування. Уникають усього, що схоже на лікарню. Але там нічого не дають протипоказаного.
В барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам'ятався один італієць. Ми сіли за один столик, що саме звільнився.
— Що ж ти хочеш випить? — запитав я.
— Коктейль з ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти знаєш рецепт?
— Це зробити неважко, — сказав я дівчині, що обслуговувала нас: — половина портвейну і половина ямайського рому.
— Два! — гукнула Пат. — І один "спеціальний"...
Дівчина принесла два бокали порто-ронко і третій з якимсь рожевим напоєм.
— Це для мене, — сказала Пат. Вона підсунула нам ром: — Салют! — Потім поставила свій бокал, навіть не пригубивши його, огледілась навколо, миттю схопила мій бокал і випила.
— Ех, — зітхнула, — яке смачне!
— Що ж ти там замовила? — спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. В ній не було ні краплі алкоголю.
— Добрячий напій, — сказав я.
Пат поглянула на мене.
— Якщо в кого спрага, — додав я.
Вона засміялась:
— Замов ще одну порцію порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.
Я кивнув пальцем дівчині:
— Один порто-ронко і один "спеціальний", — сказав я. Помітно було, що за іншими столами багато хто пив "спеціальний".
— Сьогодні мені можна, правда, Роббі? — сказала Пат. — Лише сьогодні! Як було колись. Правда, Кестер?
— "Спеціальний" теж непоганий, — відповів я і випив другий бокал.
— Ненавиджу його! Бідний Роббі, і що тільки доводиться тобі тут пити!
— Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, — сказав я.
Пат сміялась:
— Пізніше, до вечері, мені можна дещо випити. Червоного вина.
Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за один з невеличких накритих білим столиків біля вікон. Тут було тепло, а внизу розкинулося село; його вулиці, вкриті снігом, блищали.
— А де ж це Гельга Гутман? — спитав я.
— Вибула... — сказала Пат після невеличкої паузи.
— Вибула? Так рано?
— Так... — відповіла Пат, і я зрозумів її.
Офіціантка принесла темночервоне вино. Кестер наповнив бокали. Столи вже всі були зайняті. Всюди сиділи люди, точилися балачки. Я відчув руку Пат у своїй руці.
— Любий, — промовила вона тихо і ніжно. — Я не могла витримати більше...
XXVI
Я вийшов з кабінету головного лікаря, Кестер чекав на мене у вестибюлі. Побачивши мене, він підвівся. Ми вийшли надвір і сіли на лаві перед санаторієм.
— Погані справи, Отто, — сказав я. — Гірше, ніж я думав.
Якраз повз нас проходив галасливий гурт лижників. Серед них було кілька дебелих, засмаглих на сонці жінок, з намащеними горіховим маслом обличчями. Жінки сміялися, вишкіривши білі зуби, і, ніби жаліючись, вихвалялись одна перед одною своїм вовчим апетитом. Ми почекали, поки вони пройдуть.