— Ну, тепер Готфрід заспокоїться, — сказав він хрипко і тихо. — У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.
Я мовчки стояв перед ним.
— Тепер іди, — сказав він.
Я вийшов через кімнату хазяїна ресторану. Дівчина все ще спала, шумно дихаючи. Місяць уже піднявся високо, і надворі було досить ясно. Я пішов на Бельтовплац. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.
Через кілька хвилин під'їхав Густав.
— Що сталося, Роберте? — спитав він.
— Сьогодні ввечері украли нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Давай проїдемо туди?
— Ну звичайно! — Густав ожив. — Чого тільки не поцуплять тепер! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, поки є бензин, а потім кидають на дорозі.
— Еге ж, можливо, і з нашою така оказія.
Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Має бути маля, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали вздовж Менкештрасе, а потім вулицями впоперек.
— Он вона! — раптом вигукнув Густав.
Машина стояла в глухому, темному боковому провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалювання.
— Все в порядку, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.
— А чи не зайти нам кудись випити по маленькій? — запитав він.
— Ні, сьогодні ні. Завтра. Мені треба швидше рушати звідси.
Я сунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за проїзд.
— Ти збожеволів? — образився він.
— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуватиму тебе. До побачення.
— А що якби нам підстерегти й злапати того молодця, що стибрив машину — га?
— Ні, ні, він, певно, давно вже втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!
— А в тебе ще є бензин?
— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, доброї ночі!
Він поїхав. Я почекав деякий час, потім теж рушив, а вибравшись на Менкештрасе, ввімкнув третю швидкість і поїхав повільніше вздовж вулиці. Коли знову повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.
— Що це значить?
— Сідай, — квапив я. — Тобі нічого стояти тут. Альфонс пронюхав раніше. Він... він уже знайшов його
— Ну?..
— Все... — сказав я.
Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма. Він сів поруч зі мною, дещо підупалий, а я вів "Карла".
— Заїдемо до мене додому? — спитав я.
Він кивнув. Я дав газ і спрямував машину вздовж каналу. Вода лежала широкою срібною смугою. Склади на протилежному березі стояли в густій чорній тіні, але бруківка мерехтіла блідим ясноблакитним відблиском, і машина линула по ньому, наче по невидимому снігу. Товсті куполи собору в стилі барокко пропливали над дахами. Вони відсвічували зеленкуватосрібним лиском на фоні глибокого іскристого неба, в якому висів місяць, наче велика сигнальна ракета.
— Отто, я радий, що все так вийшло, — промовив я.
— Я ні... — відповів він.
У пані Залевської ще горіло світло. Коли я відімкнув двері, вона вийшла з вітальні.
— Вам телеграма, — сказала вона.
— Телеграма? — спитав я здивовано.
Мої думки все ще були поглинуті подіями вечора. Потім я збагнув і побіг до своєї кімнати. Телеграма лежала посеред столу, біла, як вапно, в яскравому світлі. Я зірвав наклеєну обгортку, серце в мене стислося, літери розпливалися в очах і знову сходились докупи. Я глибоко зітхнув, заспокоївся і передав телеграму Кестеру.
— Ну, слава богу. А я вже думав...
Там було всього три слова: "Роббі, швидше приїжджай".
Я знову взяв аркушик. Полегшення пройшло. Повернувся страх.
— Що б там могло статись, Отто? Боже, чому вона не подзвонила по телефону? Мабуть, сталося що-небудь!
Кестер поклав депешу на стіл.
— Коли ти востаннє мав од неї вісточку?
— Тиждень тому... Ні, більше.
— Замов розмову по телефону. Якщо там щось скоїлось, ми зараз же поїдемо туди. Машиною. У тебе є розклад поїздів?
Я замовив санаторій і приніс із салону Залевської розклад поїздів. Поки ми чекали, Кестер листав книжку.
— Перший поїзд у тому напрямі йде тільки завтра опівдні, — сказав він. — Буде краще, якщо ми сядемо в машину і проїдемо, скільки встигнем. А там завжди можемо пересісти на ближчий поїзд. Так ми напевно виграємо кілька годин. Ти як гадаєш?
— Так, у всякому разі виграємо. — Я не міг собі уявити, як витримати довгі бездіяльні години в поїзді.
Задзвенів телефон. Кестер взяв залізничний довідник і пішов у мою кімнату. На проводі був санаторій. Я спитав про Пат. Через хвилину сестра з комутатора сказала, що Пат краще не підходити до телефону.
— Що з нею? — закричав я.
— Кілька днів тому була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.
— Перекажіть їй, що я їду! — гукнув я. — 3 Кестером на "Карлі". Ми зараз виїжджаємо. Ви зрозуміли?
— З Кестером на Карлі, — повторив голос.
— Так. Але передайте їй негайно. Ми зараз виїжджаємо.
— Я зараз передам їй...
Я повернувся до своєї кімнати. Мої ноги були якісь на диво легкі. Кестер сидів за столом і виписував потрібні нам поїзди.
— Готуй свій чемодан, — сказав він. — Я поїду додому і візьму свій. За півгодини буду тут.
Я зняв із шафи чемодан. Це був той самий чемодан Ленца з кольоровими наклейками різних готелів. Я швидко спакувався й попередив про свій від'їзд пані Залевську та хазяїна кафе "Інтернаціональ". Потім сів у своїй кімнаті біля вікна чекати Кестера. Навколо була глибока тиша. Я думав про те, що завтра ввечері буду у Пат, і мене раптом заполонило гаряче, нестримне почуття близької зустрічі, перед яким зблідло усе: страх, турботи, сум, розпач. Завтра ввечері я буду з нею, — це було невимовне щастя, щось таке, в що я майже не вірив. З часу нашого побачення так багато всього втрачено...
Я взяв свій чемодан і пішов униз. Усе раптом здалося мені приємним і близьким — сходинки, затхлий запах біля вхідних дверей, холодний, сірий, як гума, відблиск асфальту, по якому саме підкотив "Карл".
— Я захопив з собою ковдри, — сказав Кестер. — Буде холодно в дорозі. Закутайся як слід.
— Будемо вести машину по черзі, так? — спитав я.
— Добре. Але поки що поведу я. Я ж поспав після обіду.
Через півгодини місто лишилося позаду і велична тиша ясної місячної ночі поглинула нас. До самого обрію перед нами білою смужкою простягалося шосе. Було так видно, що ми могли їхати, не вмикаючи фар. Звуки мотора нагадували глухі тони органа; вони зовсім не порушували тиші, а робили її помітнішою.