Навко&о письменницького оргкомітету згрупувалися місцеві письменники, тут же знайшло притулок понад дві сотні польських колег.
Дарина Дмитрівна багато зробила для того, щоб щезли національні перегородки, щоби товариським стало співжиття між українськими, польськими і єврейськими письменниками, щоб злилися вони у дружний колектив...
Наприкінці лютого, коли господарські турботи втратили свою гостроту, Дарина Дмитрівна мовчки поклала переді мною написану нею у радянському Львові новелу. То була перша ластівка, яка звістила про появу в радянській літературі нового імені..."
З "Окрушин" Дарини Дмитрівни:
"Геніальність — це натхнення у найдосконалішому своєму вигляді. —Воно, як і натхнення, має свої припливи і відпливи. Цим то і пояснюються низини і вершини в житті і творчості геніальних".
Критик Маргарита Малиновська писала в "Літературній Україні" 27 лютого 19,67 року:
"Сестри Річинські" — відповідальна частина життя талановитої письменниці, відчутний наслідок її роздумів і тривог, вагань і рішень. На кожній сторінці роману лежить міцний почерк письменниці, її творчої індивідуальності й самобутності. Неповторна авторська інтонація, якась дуже інтелігентна, по-жіночому мудра, пробивається то ліризмом, то поетичністю, то жорстокими металевими нотками, то по-народному солоним жартом чи вбивчою іронією..."
Роман Іваничук згадує:
— Дарина Дмитрівна була до мене особливо прихильна. Я часто бував у неї вдома, вона уважно стежила за моєю творчістю. Одне слово, була вона для мене нанашкою — так у покутських і буковинських селах називають хрещену матір. І, звісна річ, я ношу в пам'яті десятки епізодів, які так чи інакше пов'язані з Вільде, сподіваюсь, що колись напишу про неї свій нарис. У даному випадку хочу наголосити на вмінні письменниці організовувати навколо себе людей, створювати добролюдські стосунки.
Відомо, що споконвіку в колективах людей творчих часто-густо виникали непорозуміння, суперечки, заздрощі. І хоч кожний із нас, ,. письменників, знає, що він значить у літературному процесі, який у нього талант, яка суспільна значимість його писань, усе ж ми інколи не можемо поділитися славою. Дарина Дмитрівна, будучи певний час головою Львівської організації Спілки письменників України, напрочуд делікатно вміла згладжувати конфлікти, кожному віддавала належне, при цьому не розкидалася ні фальшивими похвалами і поклонами, не курила міфіам і не роздавала лаврових вінків. Любила при нагоді повторювати:
— У літературі, як і в житті: як собі хто постелить — так і виспиться.
Організованості, здруженості в письменницькому колективі Дарина Дмитрівна домагалася влаштуванням цікавих літературних вечорів, зустрічей, автобусних поїздок у Карпати. Та, мабуть, найбільше подобалися письменникам "вечори останньої сторінки", які відбувалися у приміщенні нашої Спілки напередодні свята Нового року і котрі Дарина Дмитрівна продумувала до найменших подробиць: тоді розігрувались нею-таки створені інтермедії, виконувалися спеціальні пісні, Роман Лубківський писав з цієї нагоди новий, розділ жартівливої поеми на мотив "Лиса Микити" Івана Франка; в іронічно-гумористичній поемі впізнавали себе чи не всі наші письменники, у тому числі й Вільде; вона там фігурувала під псевдонімом мавпи Фрузі. Інша на її місці страшенно, може, образилась би, а Вільде зрозуміла жарт, для "новорічного маскараду" навіть роздобула маску мавпи.
Ще хочу додати, що головним номером вечора була знаменита печена картопля і квашена капуста — природний харч, як казала Дарина Дмитрівна, котрий привозила з дому.
Треба було тоді бачити Вільде — веселу, розсміяну, дотепну, інколи ущипливу, але завжди по-людському добру, товариську. На все життя я запам'ятав, як вона, наспіх переодягнувшись циганкою, підходила до кожного з нас і пропонувала:
— Ану покажіть-но долоню, буду вам ворожити.
Вона кожному наворожувала щастя, славу, гроші; кому чого бракувало — усе те Вільде давала від щедрот своїх.
"Вже перша книга роману ("Сестри Річинські" — Р. Ф.) додала і без того шанованому імені Ірини Вільде високої читацької поваги і непідробленої, щирої вдячності. Бо роман був не просто собі великий за обсягом, він не просто зацікавлював нас гарно виписаними людськими характерами, і не в багатстві побутових картин і деталей була цінність першої книги "Сестер Річинських" — насамперед подив і найвищі суперлативи на адресу авторки викликало те, що вона поставила перед собою, може, уперше в українській і в російській літературі... надзвичайно важке до виконання завдання: показати, як великі ідеї революції та комунізму приносять духовне визволення не тільки передовим представникам класового суспільства, не тільки робітникам і селянам, не тільки прогресивним інтелігентам, ай (і це дуже важливо) усьому народові, включаючи навіть, здавалось би, найінертніші його прошарки..." (П. Загребельний. "Пригода з4 сестрами Річинськими").
Влітку 1970 року літературні зацікавлення привели мене в Пістинь — гуцульське село на Косівщині, яке має столітні традиції розвитку, збереження і примноження народного ужиткового мистецтва: відома повсюдно пістинська кераміка, ткацтво, що в останні роки посилено розвивається, зокрема виробництво славетних на весь Радянський союз ліжників. Щоправда, на цей раз я приїхав до Пістиня не заради ліжників, "писаних верет" чи дзвінких жбанів — мене зацікавила історія роду Миронюків — цілої династії, яка з діда-прадіда пов'язувала своє життя з лісом: і прадід, і дід Микола, і батько Юрій Миколайович, і син Юрій Юрійович "служили" в лісі то "камеральними сторожами", то об'їждчиками дідича Яворського, то вже лісниками Косівського державного лісництва.
У Пістині Миронюків називають заледве не лісовими мольфарами, їхнє подвір'я знає кожен, і не минуло й півгодини, як я уже сидів у їхній хаті — новозбудованій, заквітчаній рушниками і килимами, начиненій запахами сухої деревини, гірських трав і ще заполоненої ритмічними ударами ляди ткацького верстата: крізь відчинені двері було видно, що в сусідній кімнаті працює за верстатом Юркова дружина Анна.
Сталося так, що моє знайомство з великою родиною Миронюків почалося із згадки про... Ірину Вільде. Виявилося, письменниця, незважаючи на те, що мала свою дачу у карпатському селі Дора, протягом кількох років наїжджає улітку до Пістиня і, як звичайно, помешкання винаймає у Миронюків: мені навіть показали на мансарді "Віль-дйшин покій" — невеличку кімнатку, скромно умебльовану, але напрочуд світлу — вікна дивилися на південь.