Горобець мовчав. Він, очевидно, вижидав ще важнішого слова від маршалка — і не перечислився.
— Знаєте що? — говорив маршалок далі.— Ви є завеликий патріот, аби згодилися на тих членів ради, яких ми собі бажаємо, і я не мав би сумління вимагати від вас агітації за нами. Але що вам хто може сказати, коли будете собі тихо сидіти дома? Я би вам того не забув. Будову дороги до Мочарів ви певно дістали би. Ми знаємо, що ви повіта не скривдили би.
— Можете бути певні, що ні.
— Не сумніваюся.
Настала знов коротка мовчанка. Маршалок бачив, що справа ще не готова.
— Я вас не намовляю, боже борони! Робіть як знаєте. Але ми даремщини не приймаємо і знаємо віддячитися.
— Та я за тим і прийшов,— промовив нарешті довше Михайло Горобець.— Маю кланятися ходакові, волю поклонитися чоботові. (Пан граф усміхнувся на такий непевний комплімент). Аби я не був варт навіть листа від посла, за котрим я так розбивався! А! панцю, так не йде! Михайло Горобець — застарий горобець, щоби на полову злапався.
— Зайдіть ще коли до мене,— попросив граф, піднімаючися з крісла.— Я вас не з'їм. Хоч мене ваші часописи лають на чім світ, але я не такий страшний, як бачите.
— Я зайду. Зі мною також можна говорити. Отсю дорогу якби ви мені дали, то було би добре.
— Се дуже можливе. Нічого великого. Ну, майтеся гаразд і не забувайте нашої розмови.
Граф подав Горобцеві руку, і Горобець вийшов задуманий.
У той час панові послові Крикливцеві у Відні, певно, і не снилося, що є політики ще хитріші від нього...