Ішли похиливши голови, терлися побіля кузова і шкодували, що не на плечах несуть друзяку, а везуть машиною, бо так сказано було: виноситимуть шофери, товариші по роботі, а везтиме машина — Степан нею їздив, то хай вона й провезе свого хазяїна в останню путь. А за руль хай Льонько Одарчин сяде, Степанів учень. І Льонько таки добре вів машину, рівненько, не смикаючи, не підгазовуючи без потреби.
Біля ями духова вмовкла. Домовину тихо зняли з кузова — десятки рук, бо тепер шоферам допомагали й Степанові товариші, і стало дуже тихо навколо, тільки люди зітхали, та стогнала знесилена вже Маня, та бджоли бриніли над ямою. Одна сіла була й на серпанок, що ним укрито Степана, поповзла-поповзла до рук, складених на грудях, торкнула їх жальцем і знялась... А голова тим часом дістав з кишені складений учетверо аркушик, кахикнув у тиші й сказав:
— Товариші! Сьогодні ми прощаємося з найкращим шофером нашого колгоспу Степаном Тимофійовичем Дерев'янком. Шофер першого класу, завідуючий гаражем, чуйний товариш і порадник по роботі, Степан Тимофійович неодноразово відзначався преміями правління колгоспу, був нагороджений радіолою і п'ятьма грамотами, а портрет його щороку не сходив з Дошки пошани — і нашої, і районної. Крім того, Степан Тимофійович був чудовим учителем молодого покоління водіїв... — Тут голова підняв очі од папірця, пошукав ними Степанових учнів у натовпі і сказав: — Ось і Льонька в нього вчився, і Ратушний Микола, і Гузій Олекса без Степанового совіту не обходився, як яка несправність, правда ж, Федоре? Ну, то хлопці самі скажуть.— І знову став читати про те, що "найвідповідальніші, найдальші поїздки правління колгоспу доручало Степанові Тимофійовичу Дерев'янку і було впевнене, що він ніколи не підведе", що "машина його за всякої погоди, вдень і серед ночі була на ходу, як часи" і т. п.— Сумно, дуже сумно, товариші,— сказав голова, складаючи папір, а зуби залізні весело, як посмішка, зблиснули проти сонця,— та нічого не поробиш: смерть не питає. Так що спи спокійно, наш товариш і друг, Степане Тимофійовичу! Ти житимеш вічно в нашій пам'яті...
— Та де ж він житиме, де ж він житиме,— скрикнула Маня-дружина немов крізь сон,— як нема вже його, нема!
— Я кажу: пам'ять житиме,— зніяковів голова, тоді прикахикнув, випростався і промовив голосно: — Слово має Ратушний Микола.
Ратушний боком вибрався з натовпу, став при Степеневому узголов'ї і сказав, затинаючись та перекладаючи кепку з руки в руку:
— Я знаю товариша Дерев'янка ще змалку, а як прийшов з армії, то й робили разом. Зустрів колись,— я тоді в кіно до клубу прийшов, ще в солдатській формі, пам'ятаю,— зустрів та й каже: "Куди збираєшся на роботу, Миколо?" А я кажу: не знаю, ще не думав. А він: "іди, каже, шофером, як хочеш, я тебе сам і навчу, а тоді поїдеш і здаси на права. А хочеш — на курси паняй"... Ну, я біля нього, вважай, і навчився, як не є — дома. А в Полтаві тільки іспити склав на права, бо так же не даються... О. А колись, пам'ятаю: розібрав карбюратор, а скласти не складу, воно діло морочливе... А тут якраз і Степан Тимофійович нагодився. "Давай, каже, сюди... " Не вспів я й закурить, дивлюся: раз-раз — вже склав. Поставили, завелась... О. Лайкою не брав, а все добрим словом умів якось. Того й слухали всі... — Ратушний умовк і швидко-швидко бадляв пальцями картуз, тоді повів очима по натовпу, наче шукав у нього поради: казати далі чи годі вже? І таки зважився: — А як од себе сказать, од душі, то... всяких людей багато на світі — в армії бачив, у нас тут, і скрізь, ну, таких, як Степан,— не дуже розженешся... Не знаю, як це сказать, ну... Краще було б сказать "на здоров'я", ніж "вічна пам'ять",— і так само боком, з кепкою в обох руках, пішов у патовп.
А в тиші, що залягла на мить, серед притамованих зітхань, чути було шепіт:
"Кажу, чи не завалялося в тебе, Степане, цвяшків шальовошних з десяток?" А він: "Зараз, дядьку... "
— Може, ще хто скаже, товариші? — спитав голова.— Може, ти, Льонько?
Льонько нахилив голову й почервонів.
— Не вмію я прилюдно балакать... — промовив тихо.
— Ну, тоді що ж,— зітхнув голова і скосив очі на домовину.— Тоді хай рідні прощаються.
І вдарила музика й голосіння разом, і знялися галки з дерев біля школи, шарпнулися в небо і стали кружляти, а бджоли, як і раніше, заклопотано й роботящо спивали акацієвий цвіт і ворушилися в ньому живим золотом.
— Ой Степаночку!.. Ой хазяїне мій турботнику!..
— Дядечку, ріднесенький, не накривайте тата!..
— Ой сину мій, орлику!..
І тут з виляском ударили по цвяхах молотки, посипалася земля в яму, і домовина загойдалася на рушниковому полотні, поринаючи.
Билася в руках у милосердниць Маня-дружина, падала коліньми на глину, здирала божевільними пальцями хустку з голови і просила-стогнала:
— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай не чує... А сама, отерпла, вчаділа од горя, з вороно-чорними бровами на
білому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синіми печатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їх думкою, що билася в голові лихоманицею: "І не стидно!.. Ой, що ж це таке!.. А Степан, а горе, а пам'ять?!"
Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дивився поміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стояв смуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужі молоді його руки...
"Ой, прокляті вони, прокляті!.. " — І поринула в гарячу імлу, шепочучи: "Хіба ж так можна, господи?.. "
Хтось набрав їй у долоню землі й висипав у яму, хтось одводив геть від домовини і втішав, утішав тихим, аж солодким голосом:
— Та годі-бо, моя дитино... І себе ж пожалій, бо ніхто ж не поможе і ніхто його не заверне.
А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку на спині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давно забутим.