Безперечно, канцлер Сег'є волів би цієї миті вхопитися за мотузку відомого нам дзвону; але, не знайшовши мотузки, він простяг руку до того місця, де, за власним визнанням королеви, вона тримала лист.
Анна Австрійська відступила на крок і смертельно зблідла; мало не поточившися й спершись лівою рукою на стіл, вона правою витягла з-за корсажа лист і віддала його канцлерові.
— Візьміть, добродію, цього листа, — вигукнула королева голосом, що тремтів од хвилювання. — Візьміть його і звільніть мене від вашої огидної присутності.
Канцлер, який також не міг угамувати хвилювання, взяв листа і, вклонившись до землі, вийшов.
Тільки-но двері за ним зачинились, як королева майже непритомна впала на руки своїх дам.
Навіть не розгорнувши листа, канцлер одніс його королю. Той узяв листа непевною рукою, не зміг знайти адресу, сполотнів, поволі розгорнув аркуш і, зрозумівши з перших слів, що лист адресований іспанському королю, квапливо став його читати.
Це був розгорнутий план нападу на кардинала. Королева просила свого брата й австрійського імператора[102], які були дуже невдоволені з політики Рішельє, що повсякчас намагався принизити австрійський королівський дім, пригрозити Франції війною й умовою миру виставити вимогу скинути кардинала; про кохання в цьому листі не було й мови.
Король одразу повеселішав і спитав, чи не поїхав кардинал з Дувру. Йому доповіли, що його високопреосвященство чекає наказів його величності в робочому кабінеті.
Король негайно пішов до кардинала.
— Уявіть собі, герцогу, — сказав Людовік XIII, — ви таки мали рацію, а я помилявся; це й справді інтрига суто політичного характеру, і про кохання в цьому листі навіть не згадується. Навпаки, в ньому дуже часто згадуєтеся ви.
Кардинал узяв листа й уважно прочитав його; потім прочитав іще раз.
— Що ж, ваша величносте! — сказав він. — Ви самі бачите, до чого доходять мої вороги: вам погрожують двома війнами, аби тільки ви позбулися мене. На вашому місці, ваша величносте, я й справді поступився б перед такою нездоланною наполегливістю, а я буду незмірно щасливий, коли відійду від справ.
— Що ви хочете цим сказати, герцогу?
— Я хочу сказати, ваша величносте, що моє здоров'я підупадає від цієї виснажливої боротьби й безнастанної роботи. Я хочу сказати, що, мабуть, не зможу витримати тягаря облоги Ла-Рошелі, і краще буде, коли ви призначите туди пана де Конде[103], пана де Бассомп'єра або ще кого з-поміж тих доблесних людей, котрі добре знаються на військовій справі, а не мене, служителя церкви, якому не дозволяють віддатися його покликанню, а змушують займатися справами, до яких у нього немає ніякого хисту. Це принесе щастя вашій сім'ї і, безперечно, піднесе ще більше вашу славу за кордоном.
— Я все розумію, пане герцогу, — відповів король. — Будьте певні, всі, кого згадано в цьому листі, дістануть заслужену кару, королева так само.
— Що ви таке кажете, ваша величносте? Боронь Боже, щоб через мене королеві довелося зазнати бодай найменших прикрощів! Королева здавна вважає мене своїм ворогом, хоч ваша величність самі можете засвідчити, як палко я завжди заступаюсь за неї навіть перед вами.
О, якби йшлося про зраду честі вашої величності, це була б інша річ; я б перший тоді сказав: "Немає пощади, королю, немає пощади винуватиці!" На щастя, про це не може бути й мови, і ваша величність самі в цьому ще раз пересвідчились.
— Авжеж, пане кардинале, — мовив король, — як завжди, ваша правда; проте королева однаково заслуговує на осуд.
— Ви самі, ваша величносте, накликали на себе її гнів; цілком природно, що вона розсердилась на вас: ваша величність надто суворо поставилися до неї.
— Так я завжди ставитимусь до своїх і до ваших ворогів, хоч би яке високе становище вони посідали і хоч би на яку велику небезпеку я наражався через цю суворість.
— Королева ненавидить мене, але не вас, ваша величносте; навпаки, вам вона віддана, покірлива, бездоганна дружина, тож дозвольте мені заступитися за неї перед вашою величністю.
— Нехай же вона упокориться, нехай знайде привід для примирення.
— Навпаки, ваша величносте, подайте приклад; ви перший образили її, запідозривши у зраді.
— Я маю шукати привід? — вигукнув король. — Ніколи!
— Ваша величносте, благаю вас!
— До того ж, як його знайти?
— Зробіть їй щось приємне.
— Що саме?
— Влаштуйте бал; адже ви знаєте, як любить королева танцювати. Запевняю вас — Її гнів не встоїть перед таким виявом уваги.
— Пане кардинале, ви добре знаєте, що я не прихильник усіх цих світських розваг.
— Але, знаючи, з якою відразою ви ставитесь до них, королева ще більше дякуватиме вам за чулість; крім того, вона матиме щасливу нагоду надіти чудові діамантові підвіски, які ви їй подарували до дня народження і з якими вона ще ніде не показувалась.
— Побачимо, пане кардинале, побачимо, — сказав король, радий з того, що королева винна в злочині, який мало його хвилював, і зовсім не винна в тому, чого він найдужче боявся, і тому вже ладен помиритися. — Побачимо, але, присягаюся честю, ви надто поблажливі.
— Ваша величносте, — відповів кардинал, — лишіть суворість міністрам, бо чеснотою королів завжди була поблажливість; будьте ж, як завжди, поблажливі, і ви переконаєтесь: це піде на користь.
Почувши, як годинник пробив одинадцяту ночі, кардинал низько вклонився й попросив дозволу залишити короля. На прощання він знову порадив його величності помиритися з королевою.
Анна Австрійська після того, як у неї відібрали листа, чекала докорів. Як же вона здивувалася, помітивши наступного дня, що король робить спроби примиритися. Спершу вона вирішила не помічати його домагань — гідність жінки і гідність королеви були в ній так глибоко ображені, що вона не могла отак зразу забути цього; але, піддавшись умовлянням придворних дам, вона зрештою вдала, ніби потроху забуває про те, що сталося. Король скористався з цієї переміни й сказав, що найближчим часом хоче влаштувати великий бал.
Нещасна Анна Австрійська так рідко бувала на святах, що коли вона почула про бал, то, як і передбачав Рішельє, від її образи не лишилося й сліду — якщо не в серці, то принаймні на обличчі. Вона спитала, на який день призначено свято, але король відповів, що про це ще треба буде порадитися з кардиналом.