— Чого він прийде до мене, ваша величносте? Що скаже мені пан канцлер такого, чого не могли б сказати ви самі?
Король мовчки повернувся на підборах; саме в цю мить черговий гвардійський капітан пан Гіто сповістив про прихід пана канцлера.
Коли канцлер увійшов, короля вже не було в кімнаті — він вийшов у другі двері.
Червоний від хвилювання, Сег'є намагався приховати ніяковість за люб'язною усмішкою. А що в ході нашої розповіді ми, цілком можливо, ще зустрінемося з канцлером, доречно вже з самого початку докладно познайомити з ним наших читачів.
Канцлер був досить своєрідною людиною. Де Рош ле Маль, канонік[99] собору Паризької Богоматері, колишній камердинер його високопреосвященства, порекомендував його кардиналові як особу, гідну цілковитої довіри. Кардинал повірив цій рекомендації і не помилився.
Про Сег'є розповідали багато чого, між іншим, і таке.
Після вельми бурхливої молодості він постригся в ченці, щоб замолити в монастирі юнацькі гріхи.
Але, вступаючи до цього святого місця, бідолашний грішник не зумів швидко зачинити двері, і всі ті спокуси, від яких він тікав, увірвалися слідом за ним. Як і раніше, вони безнастанно напосідали на Сег'є, і абат[100], якому той розповів про своє нещастя, порадив, аби не піддаватись бісові, хапатися в такі хвилини за мотузку дзвона і дзвонити якнайгучніше. Почувши дзвін, ченці зрозуміють, що спокуси опосідають їхнього брата, і почнуть молитися за нього.
Ця порада припала майбутньому канцлерові до смаку. Він заклинав злого духа за допомогою цілої зливи молитв, що їх творили інші ченці. Але не так легко було вибити чорта із захоплених ним позицій: молитви ставали чимраз голоснішими, але й спокуси — чимраз непереборнішими. Отож дзвін калатав удень і вночі, сповіщаючи про непохитне прагнення послушника змагатися з бісом.
Ченці не мали жодної хвилини спокою. Вдень вони знай бігали вгору та вниз по сходах, які вели до каплиці; вночі ж у перервах між звичайними молитвами їм доводилось раз у раз схоплюватися з постелей і падати долілиць на кам'яні плити келій.
Ніхто не знає, чи то біс відступився, чи то ченцям усе це набридло, але не минуло й трьох місяців, як послушник знову з'явився у світі, де за ним остаточно закріпилася репутація найвідчайдушнішого зайдиголови.
Сег'є купив суддівське звання, посів місце свого дядька, ставши президентом у парламенті, й перейшов на бік Рішельє, що свідчило про його дивовижну прозорливість, після чого був призначений канцлером; він став безвідмовним знаряддям кардинала в його ненависті до королеви-матері та мстивості до Анни Австрійської, підбурюючи суддів під час розгляду справи Шале та підтримуючи великого економа Франції пана де Ляффема[101] в усіх його починаннях, і, нарешті, остаточно завоював довір'я його високопреосвященства — довір'я, якого він так наполегливо домагався, — взявши на себе те незвичайне доручення, виконувати яке оце й з'явився до королеви.
Коли канцлер увійшов, Анна Австрійська стояла посеред кімнати, але, побачивши його, сіла в крісло і, давши дамам знак також сідати, зневажливо спитала:
— Що вам потрібно, добродію? З якою метою ви прийшли сюди?
— Щоб за дорученням короля і попри всю мою найглибшу повагу до вашої величності якнайстаранніше дослідити ваші папери.
— Як, добродію! Дослідити мої папери… У мене?.. Яка ганьба!
— Пробачте ласкаво, ваша величносте, але зараз я — лише знаряддя в руках короля. Хіба його величність не приходив сюди й не просив вас приготуватися до мого візиту?
— Шукайте, добродію, мабуть, я й справді злочинниця… Естефаніє, дайте ключі від усіх моїх столів і бюро.
Канцлер для годиться переглянув шухляди, хоч і був певен, що зовсім не там слід шукати написаного вдень важливого листа.
Відчинивши й зачинивши разів зо двадцять усі шухляди бюро, канцлер, подолавши нерішучість, наважився зробити останній крок у цій справі, — інакше кажучи, він наважився обшукати саму королеву. Отож він підійшов до Анни Австрійської і, переборюючи розгубленість та ніяковість, мовив:
— Тепер я мушу виконати головну частину обшуку.
— Яку саме? — спитала королева, не розуміючи або вдаючи, що не розуміє канцлерових слів.
— Його величності відомо, що вдень ви писали якогось листа; його величність знає, що цього листа ще не надіслано адресатові. Цього листа немає ні у вашому столі, ні в бюро. І все-таки він мусить бути десь тут.
— Ви смієте підняти руку на свою королеву? — мовила Анна Австрійська, випроставшись і звертаючи на канцлера погляд, в якому спалахнула погроза.
— Я вірний слуга короля і мушу виконувати всі накази його величності.
— Так, це правда, — сказала Анна Австрійська. — Шпигуни пана кардинала вірно послужили йому. Я й справді написала сьогодні листа і ще не відправила його. Він тут.
І королева поклала свою прекрасну руку на груди.
— В такому разі прошу віддати мені листа, ваша величносте, — сказав канцлер.
— Я віддам його тільки королю, добродію, — відповіла Анна.
— Якби король хотів особисто одержати цього листа від вашої величності, він сам узяв би його у вас. Але повторюю: він доручив мені, щоб я попросив у вас цього листа, інакше…
— Інакше що?
— Мені доручено силою взяти його у вас. — Як?!
— Мушу признатися, що я маю широкі повноваження і що для того, аби знайти ці папери, мені дозволено вдатися навіть до особистого обшуку вашої величності.
— Який жах! — вигукнула королева.
— Тому прошу вас, ваша величносте, бути обачливою.
— Ви надто зухвалі; вам ясно це, добродію?
— Такий наказ короля, ваша величносте, даруйте мені.
— Я цього не потерплю! Ні, ні, краще смерть! — вигукнула королева, відчуваючи, як у ній закипає кров володарів Іспанії та Австрії.
Низько вклонившися й даючи зрозуміти, що він і на крок не відступить од виконання покладеного на нього завдання, як це, можливо, зробив би кат у катівні, Сег'є підійшов впритул до Анни Австрійської, що не змогла стримати сліз.
Королева, як ми вже казали, була напрочуд вродлива.
Отож делікатність такого доручення ні в кого не могла викликати сумніву, хоч король, знетямлений ревнощами до герцога Бекінгема, нікого іншого до неї вже не ревнував.