Чарівна білява голівка міледі показалася у віконці карети, і молода жінка щось сказала служниці.
Служниця, вродлива дівчина років двадцяти — двадцяти двох, жвава й моторна, справжня субретка[171] вельможної пані, зіскочила з підніжки, де вона, як було заведено за тих часів, сиділа, й попрямувала до тераси, де Д'Артаньян помітив Ліобена.
Юнак провів поглядом служницю й побачив, що вона підходить до тераси. Проте в цю мить хтось із кімнати покликав Любена, і на tepaci лишився сам Планше, який озиравсь навсібіч, намагаючись Вгадати, куди подівся його хазяїн.
Служниця підійшла до Планше і, вирішивши, що то Любен, подала записку.
— Вашому панові, — сказала вона.
— Моєму панові? — здивовано повторив Планше.
— Так, і дуже спішно. Беріть швидше.
Потім вона хутко підбігла до карети, яка вже повернула назад, скочила на підніжку, і за мить карета зникла з очей.
Планше покрутив записку в руках, потім, вірний своїй звичці підкорятися будь-якому наказові, зіскочив з тераси, побіг у завулок і кроків через двадцять зустрівся з Д'Артаньяном, який усе бачив і поїхав йому назустріч.
— Вам, пане, — сказав Планше, подаючи записку.
— Мені? — спитав Д'Артаньян. — Ти певен у цьому?
— Тисяча чортів! Чи певен я? Служниця сказала: "Твоєму панові". В мене немає іншого пана, крім вас, отже… Ну й запашна ж дівчина ця служниця!
Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:
"Особа, що цікавиться вами більше, ніж може про це сказати, хотіла б знати, коли обставини дозволять вам супроводити її на прогулянку за місто. Завтра в готелі "Золоте Поле" слуга в чорно-червоній лівреї чекатиме на вашу відповідь''.
"Отакої! — подумав Д'Артаньян. — Дивний збіг обставин. Схоже, що і я, і міледі цікавимося здоров'ям однієї й тієї ж особи".
— Гей, Планше, як ся має шановний пан де Вард? Судячи з усього, він не вмер?
— Навпаки, пане, він почувається так дбре, як тільки можливо при чотирьох ранах, бо ж ви, нівроку, пригостили цього пестунчика саме чотирма ударами шпаги; він ще дуже Слабий, оскільки втратив багато крові. Як я вже казав панові, Любен мене не впізнав і розповів нашу пригоду від початку до кінця.
— Чудово, Планше, ти найкращий серед слуг! А тепер сідай на коня — і мерщій за каретою.
Це тривало недовго. За п'ять хвилин вони побачили карету, що зупинилася на узбіччі; розкішно вбраний вершник гарцював на коні біля дверцят.
Міледі й вершник були так захоплені розмовою, що коли Д'Артаньян зупинився з другого боку карети, ніхто, крім гарненької служниці, його не помітив.
Розмова точилася англійською мовою, якої Д'Артаньян не знав. Але з тону юнак зрозумів: чарівна англійка дуже розгнівана. Її жест, яким вона супроводила останню фразу, не залишав жодного сумніву щодо характеру розмови. Міледі так нервово стиснула своє віяло, що воно розлетілося на друзки.
Вершник голосно зареготав, і це, мабуть, ще дужче розлютило міледі.
Д'Артаньян вирішив — настав час втрутитися. Він під'їхав до других дверцят і шанобливо зняв капелюха.
— Добродійко, — сказав він, — чи дозволите ви запропонувати вам свої послуги? Мені здалося, що цей кавалер розсердив вас. Одне лише слово, добродійко, і я покараю його за недостатню поштивість.
Міледі здивовано обернулась до Д'Артаньяна.
— Добродію, — відповіла вона чудовою французькою мовою, — я б охоче віддала себе під ваш захист, якби пан, який сперечається зі мною, не був моїм братом.
— О, в такому разі пробачте мені, — мовив Д'Артаньян. — Ви розумієте, добродійко, що я цього не знав.
— Чого цей дурисвіт втручається не в свої справи? — вигукнув, нахиляючись до дверцят, вершник, якого міледі назвала своїм братом. — І чому він не їде своєю дорогою?
— Самі ви дурисвіт, — відповів Д'Артаньян, і собі нахилившись до шиї коня і глянувши на вершника крізь дверцята, біля яких він стояв. — Я не їду своєю дорогою тому, що мені хочеться зупинитися тут.
Вершник сказав сестрі кілька слів по-англійськи.
— Я розмовляю з вами по-французьки, — мовив Д'Артаньян, — тож будьте ласкаві відповідати мені тією самою мовою. Ви брат цієї дами — чудово! Але ви, на щастя, не мій брат.
Можна було сподіватися, що міледі, з властивою жінкам боязкістю, втрутиться в сварку, щоб не дати їй зайти надто далеко. Та вона, навпаки, відхилилася в глиб карети й спокійно наказала кучерові:
— Додому!
Гарненька служниця стурбовано глянула на Д'Артаньяна, зовнішність якого, мабуть, справила на неї враження.
Карета поїхала; вершники залишилися один проти одного. Тепер уже ніяка перешкода не розділяла їх.
Англієць хотів поскакати за каретою; але Д'Артаньян, який враз ще дужче розлютився, бо впізнав у незнайомцеві того самого англійця, що виграв у нього в Ам'єні коня і мало не виграв діамант в Атоса, рвонув за повід і зупинив його.
— Стривайте, пане, — сказав він, — ви, либонь, ще більший дурисвіт, ніж я, бо, здається мені, забули про невелику суперечку, яка сталася між нами.
— А-а, це ви, шановний, — відповів англієць. — Ви, певно, завжди граєте — то в ту, то в ту гру?
— Саме так. І ви нагадали мені, що я ще маю відігратися. Побачимо, шановний пане, чи ви так само вправно орудуєте шпагою, як ріжечком з костями.
— Ви ж бачите — при мені немає шпаги, — сказав англієць. — Чи, може, ви хочете похизуватися своєю хоробрістю перед неозброєною людиною?
— Сподіваюсь, вдома у вас є шпага, — відповів Д'Артаньян. — Принаймні в мене є дві, і коли хочете, я програю вам одну з них.
— Це зайве, — мовив англієць, — у мене вдосталь такого причандалля вдома.
— Чудово, шановний кавалере! — вигукнув Д'Артаньян. — Виберіть найдовшу й покажіть її мені сьогодні ввечері.
— Де вам буде завгодно глянути на неї?
— За Люксембурзьким палацом; це найкраще місце для таких прогулянок.
— Гаразд, я буду там.
— Коли?
— О шостій годині.
— До речі, у вас, мабуть, є один або двоє друзів?
— У мене їх троє, і всі вони вважатимуть за честь скласти мені партію.
— Троє? Дуже добре! Який збіг! — вигукнув Д'Артаньян. — Саме стільки ж і в мене.
— А тепер скажіть: хто ви? — спитав англієць.
— Я — Д'Артаньян, гасконський дворянин, гвардієць роти пана Дезессара. А ви?
— Я — лорд Вінтер, барон Шеффілд.
— Ну, то я — ваш покірний слуга, пане бароне, — сказав Д'Артаньян, — хоч у вас і дуже складне ім'я.