— Слово честі, на один-однісінький хід.
— Але затямте, що, втративши коней, я дуже хотів би зберегти хоча б спорядження.
— Тоді поставте свій діамант.
— Овва! Ніколи в житті!..
— Хай йому чорт! — вилаявся Атос — Я б запропонував вам зіграти на Планше, та англієць, мабуть, не згодиться — адже я вже ставив на слугу.
— Знаєте, мій любий Атосе, — сказав Д'Артаньян, — я волів би не ризикувати.
— Шкода, — відповів Атос холодно, — англієць набитий пістолями. Та Боже ти мій! Наважтеся тільки на один хід — це хвилинна справа.
— А якщо я програю?
— Ви виграєте.
— Але якщо все-таки програю?
— Що ж, оддасте сідла.
— Гаразд, хай буде один хід, — сказав Д'Артаньян.
Атос пішов по англійця і знайшов його у стайні, де той захоплено розглядав сідла. Кращої нагоди нічого було й сподіватися. Атос запропонував умови: двоє сідел — проти одного коня або сотні пістолів.
Англієць швидко підрахував: два сідла коштували разом триста пістолів.
Він охоче погодився.
Тремтячи, мов у лихоманці, Д'Артаньян кинув кості й побачив, що випало три очка.
Його блідість злякала Атоса, але мушкетер обмежився тим, що сказав:
— Кепський хід, друже; ви матимете коней у повному спорядженні, пане.
Англієць з радості навіть не став змішувати кості й, упевнений в перемозі, кинув їх на стіл не дивлячись. Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати досаду.
— Оце так штука, — як завжди, спокійно мовив Атос. — Такий незвичайний хід я бачив лише чотири рази за все своє життя: два очка!
Англієць глянув — і занімів од здивування; Д'Артаньян глянув — і занімів од радості.
— Авжеж, — вів далі Атос, — лише чотири рази: вперше — у пана де Крекі; вдруге — у мене в замку в… одне слово, ще тоді, коли у мене був замок; утретє — в пана де Тревіля, коли він зчудував нас усіх; і, нарешті, вчетверте — в одному шинку. Я кидав сам і програв сто луїдорів та вечерю на додачу.
— Отже, пан забирає свого коня назад? — спитав англієць.
— Звичайно, — відповів Д'Артаньян.
— І відігратись я не можу?
— Ми ж домовились не відіграватися.
— Це правда; коня негайно віддадуть вашому слузі.
— Одну хвилинку, — мовив Атос — 3 вашого дозволу, пане, я хочу сказати моєму другові кілька слів.
— Прошу вас.
Атос одвів Д'Артаньяна вбік.
— Ну, спокуснику, — сказав Д'Артаньян, — чого ти ще хочеш од мене — щоб я продовжував гру, чи не так? — Ні, я хочу, щоб ви подумали.
— Про що?
— Адже ви вирішили забрати коня?
— Безперечно.
— Даремно, я взяв би сотню пістолів; адже ви не заперечуватимете, що ставили сідла проти коня або сотні пістолів на вибір.
— Так.
— Я взяв би сотню пістолів.
— Ну, а я візьму коня.
— І даремно, кажу вам іще раз. Що ми робитимемо з одним конем на двох? Не можу ж я сісти позаду вас, аби ми скидались на двох синів Емона, які загубили свого брата[163]; до того ж, ви не схочете принизити мене, гарцюючи поруч зі мною на цьому чудовому бойовому коні. Я, не вагаючись, узяв би сотню пістолів, бо для того, щоб дістатися до Парижа, нам потрібні гроші.
— Я дорожу цим конем, Атосе.
— І даремно, мій друже; кінь може спіткнутись і вивихнути ногу, кінь може облисіти на колінах, він може поїсти з ясел, з яких їв сапний кінь, і от уже ваш кінь пропав, а точніше, пропала сотня пістолів. Хазяїн мусить годувати свого коня, тоді як пістолі, навпаки, годують свого хазяїна.
— А на чому ми рушимо в дорогу?
— На конях наших слуг, тисяча чортів! Глянувши на нас, кожен і так зрозуміє, що ми не прості люди.
— Гарний вигляд ми матимемо на цих шкапинах поряд з Арамісом і Портосом, які красуватимуться на своїх скакунах!
— З Арамісом! З Портосом! — вигукнув Атос і засміявся.
— Що таке? — спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чому Атосові так весело.
— Ні, нічого, продовжимо розмову, — сказав Атос.
— Отже, по-вашому?..
— Треба взяти гроші, Д'Артаньяне; на сотню пістолів ми зможемо бенкетувати до кінця місяця — всі ми дуже стомилися, й нам не завадило б хоч трохи відпочити.
— Мені — відпочити? О ні, Атосе! Тільки-но я повернуся до Парижа — почну розшукувати бідолашну пані Бонасьє.
— Ну і що з того? Невже ви гадаєте, що кінь згодиться вам у цій справі більше, ніж дзвінкі золоті монети? Беріть гроші, мій друже, беріть гроші.
Д'Артаньянові бракувало лише одного доказу, щоб пристати на пораду друга. Остання думка здалася йому дуже переконливою. До того ж, він боявся, щоб Атос не розцінив його впертість як прояв егоїзму. Отож він поступився й вирішив узяти сотню пістолів, які англієць одразу й віддав.
Ніщо більше не заважало друзям лаштуватися в дорогу. Мир із хазяїном коштував їм, крім колишнього коня Атоса, ще шістьох пістолів. Д'Артаньян і Атос сіли на коней Планше та Грімо, а слуги рушили пішки, несучи сідла на голові.
Хоч які погані були коні, все-таки обоє друзів швидко перегнали своїх слуг і першими прибули до Кревкера. Ще здалеку вони побачили Араміса, який сумно сидів біля розчиненого вікна і, немов славнозвісна сестриця Анна з казки[164], дивився, як клубочиться курява над дорогою.
— Гей, Арамісе! Якого дідька ви тут робите? — вигукнули Атос і Д'Артаньян.
— А-а, це ви, Д'Артаньяне, і ви, Атосе, — сказав Араміс. — Я міркував про те, які скороминущі всі блага цього світу, і мій англійський кінь, котрий щойно зник у хмарах куряви, став для мене живим свідченням марності всього земного. Наше життя можна вмістити в три слова: Erat, est, fuit[165].
— Себто?.. — спитав Д'Артаньян, який починав здогадуватися, що тут сталось.
— Себто, мене обдурили: шістдесят луїдорів за коня, який, судячи з його ходи, може клусом пробігти п'ять льє за годину.
Д'Артаньян і Атос зареготали.
— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс, — не сердьтеся на мене, прошу вас. Нестаток не визнає закону; до того ж, я постраждав більше за всіх, бо цей клятий гендляр украв у мене щонайменше п'ятдесят луїдорів. От ви — бережливі хазяї! їдете на конях слуг, а своїх чудових скакунів наказали вести на поводу, потихеньку, невеликими переходами.
Саме в цю мить якийсь фургон, що за кілька хвилин до того з'явився на Ам'єнській дорозі, зупинився біля корчми, і з нього вилізли Планше та Грімо із сідлами на голові.
Фургон повертався до Парижа порожнем, і слуги домовилися з візником, що він підвезе їх, пообіцявши всю дорогу поїти його вином.