— Але чому саме тепер, а не раніше і не пізніше? Які події могли навернути вас на такі прикрі думки?
— Ця рана, мій любий Д'Артаньяне, стала для мене пересторогою неба.
— Ця рана? Що ви таке кажете! Вона майже загоїлась, і я певен — зараз ви більше страждаєте зовсім від іншої рани.
— Від якої? — спитав Араміс, зашарівшись.
— У вас рана в серці, Арамісе, більш болюча й кривава рана, причиною якої є жінка.
Очі Араміса мимоволі спалахнули.
— Та годі-бо вам! — вигукнув він, сподіваючись приховати хвилювання під машкарою байдужості. — Чи варто говорити про такі речі!
Щоб я сумував за любовними втіхами? Vanitas vanitatum[146]! Чи не гадаєте ви, що я збожеволів? Але чому б то? Через якусь гризетку, через якусь покоївку, до якої я залицявся, бувши в гарнізоні… Як ви могли таке подумати!
— Пробачте, любий Арамісе, але мені здавалось, що ви поціляли багато вище.
— Вище? Та хто я такий, щоб наважитися на щось подібне? Бідний мушкетер без грошей і без становища, людина, яка ненавидить залежність і почувається серед мирян не на своєму місці!
— Арамісе, Арамісе! — вигукнув Д'Артаньян, недовірливо глянувши на свого друга.
— Прах я є і на прах перетворюся. Життя сповнене зневаги й гіркоти, — вів далі Араміс, посмутнівши. — Нитки, що зв'язують його зі щастям, одна по одній рвуться в руці людини, і перш за все рвуться золоті нитки. О мій любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс з ледь відчутною гіркотою в голосі, — послухайте мене: приховуйте свої рани, якщо тільки вони у вас будуть. Мовчанка — остання втіха знедолених; ніколи й нікому не звіряйтесь у своєму горі, бо людська цікавість так само живиться нашими сльозами, як мушва — кров'ю пораненої лані.
— На жаль, це так, мій любий Арамісе! — відповів Д'Артаньян, і собі глибоко зітхнувши. — Бо ви розповідаєте мені мою власну історію.
— Як?
— Авжеж, у мене щойно підступно викрали жінку, яку я кохав, навіть більше того — обожнював. Я не знаю, де вона, куди її відвезли; може, вона у в'язниці, а може, й померла.
— Але ви принаймні можете втішатися тим, що вона залишила вас проти своєї волі, ви знаєте, що, коли від неї немає звістки, це тому, що їй заборонений будь-який зв'язок з вами. А я…
— Ви…
— Ні, нічого, — мовив Араміс. — Нічого.
— Отже, ви назавжди відмовляєтесь од світських утіх, це вирішено остаточно і безповоротно?
— Назавжди. Сьогодні ви ще мій друг, а завтра вже будете тільки тінню або й зовсім перестанете існувати для мене. Бо світ — це могила й нічого більше.
— Хай йому чорт! Які сумні речі ви кажете.
— Що вдієш! Моє покликання веде мене за собою, воно захоплює мою душу.
Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів. Араміс вів далі:
— І все-таки, поки я ще остаточно не порвав із земними втіхами, я хотів би поговорити про вас, про наших друзів.
— А я, — відповів Д'Артаньян, — хотів би поговорити про вас, хоч ваші думки вже так далеко від усього земного; кохання викликає у вас огиду, друзі стали тінями, а світ — могилою.
— На жаль, це так! І ви самі можете в цьому переконатись, — сказав Араміс, зітхаючи.
— Тоді облишмо цю розмову, — запропонував Д'Артаньян. — І спалімо листа, в якому напевно сповіщається про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.
— Якого листа? — схвильовано вигукнув Араміс.
— Листа, що надійшов, коли вас не було в Парижі. Мене попросили передати його вам.
— Від кого ж цей лист?
— Хіба я знаю! Від якої-небудь зарюмсаної служниці або невтішної гризетки; може, від покоївки пані де Шеврез, якій довелося повернутися до Тура разом зі своєю господинею і яка з кокетства взяла напахчений папір та запечатала свій лист печаткою з герцогською короною.
— Що ви таке кажете?
— От лихо! Здається, я загубив його, — хитро мовив юнак, удаючи, ніби шукає листа. — Ще добре, шо світ — це могила, що люди, а отже, й жінки, — тіні, і що кохання — це почуття, здатне викликати саму лиш огиду.
— Ах, Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс — Ти вбиваєш мене!
— Нарешті, ось він! — сказав Д'Артаньян. І він витяг з кишені листа.
Араміс рвучко підвівся, схопив листа, прочитав, або, точніше, проковтнув його; очі мушкетера виблискували радістю.
— Схоже, у служниці непоганий стиль, — недбало зауважив посланець.
— Дякую, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс у нестямі. — Їй довелося повернутись до Тура; вона не зрадила мене, вона все ще кохає мене. Йди сюди, мій друже, йди сюди, дозволь мені обняти тебе; я знемагаю від щастя!
І друзі пішли в танок навколо шановного Іоанна Златоуста, завзято тупаючи просто по аркушах дисертації, що розлетілися по підлозі.
Аж тут до кімнати ввійшов Базен, несучи тарелі зі шпинатом та яєчнею.
— Біжи, нещасний! — вигукнув Араміс, кидаючи слузі в обличчя свою скуфію. — Іди туди, звідки прийшов, неси геть ці мерзенні овочі й нікчемну яєчню! Накажи зашпигувати зайця, спекти жирного каплуна, засмажити баранину з часником і подати чотири пляшки старого бургундського.
Базен, який дивився на свого хазяїна, нічого не розуміючи в цій зміні, меланхолійно вивернув яєчню в шпинат, а блюдо зі шпинатом упустив додолу.
— Оце слушна хвилина, щоб присвятити ваше життя царю царів, — сказав Д'Артаньян, — якщо ви хочете зробити йому приємне: "Non inutile desiderium in oblatione".
— K бісу латину! Пиймо вино, мій любий Д'Артаньяне, пиймо за все найкраще, хай йому чорт, пиймо до дна! І розкажіть мені нарешті про те, що діється на білому світі.
XXVII. Дружина Атоса
Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом, — сказав Д'Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що сталися в столиці з дня його від'їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого — втому.
— Невже ви гадаєте, що з ним могло скоїтися якесь нещастя? — спитав Араміс — Атос такий хоробрий, розважливий і так чудово орудує шпагою.
— Ваша правда, і я більше за будь-кого схиляюсь перед хоробрістю та спритністю Атоса; але, як на мене, краще захищатися шпагою від списа, ніж від палиці. Боюся, що Атоса пошарпали слуги, а цей народ б'ється завзято і не любить відступати, поки не доведе справу до кінця. Тому я й хотів би мерщій вирушити в дорогу.
— Я спробую поїхати з вами, — сказав Араміс, — хоч і відчуваю, що навряд чи зможу сісти на коня. Вчора я хотів повправлятися канчуком — он він висить на стіні, — але біль не дав мені продовжити що благочестиву справу.