— Продати перстень! Перстень, подарований моєю володаркою! Ніколи! — вигукнув Д'Артаньян.
— То хоч поверніть його діамантом всередину, нещасний безумцю, бо хто ж повірить, що бідний гасконець знайшов таку безцінну річ у скриньці своєї матері?..
— То ви гадаєте, що я в небезпеці? — спитав Д'Артаньян.
— Як на мене, той, хто заснув на міні із запаленим гнітом, може вважати себе в цілковитій безпеці порівняно з вами.
— Хай йому чорт! — мовив Д'Артаньян, якого почав непокоїти впевнений тон пана де Тревіля. — Хай йому чорт, що ж мені робити?
— Бути насторожі скрізь і завжди. В кардинала чудова пам'ять і довгі руки; повірте мені, він ще поквитається з вами.
— Як саме?
— Аби я знав! Хіба мало в його арсеналі диявольських хитрощів? Найменше, що він може з вами зробити, це — арештувати вас.
— Як! Вони наважаться арештувати солдата, що перебуває на службі в його величності?
— Тисяча чортів! А хіба вони церемонилися з Атосом? У всякому разі, юначе, послухайтеся людини, яка вже тридцять років перебуває при дворі: не будьте надто безтурботним — а то загинете. Ви повинні скрізь вбачати ворогів. Якщо хтось затіє з вами сварку, не встрявайте в неї, хай навіть вам доведеться поступитися десятирічній дитині; якщо на вас нападуть зі зброєю в руках, удень чи вночі — не соромтеся, відступайте; якщо ви переходитимете міст, дивіться собі під ноги, щоб, бува, якась із дощок не провалилася; якщо побачите нову будову, гляньте вгору, щоб вам на голову не впав камінь; якщо вам доведеться пізно вертатися додому, хай за вами назирці йде ваш слуга і хай він буде добре озброєний, коли тільки, звичайно, ви беззастережно довіряєте йому. Стережіться всіх — друга, брата, коханої жінки, особливо коханої жінки…
Д'Артаньян почервонів.
— Коханої жінки? — машинально повторив він. — А чому, власне, я маю стерегтися її більше за будь-кого?
— Бо жінка — одне з найулюбленіших і найдійовіших знарядь кардинала: жінка продасть вас за десять пістолів, свідченням чого є хоч би Даліла. Адже ви знаєте Святе Письмо?
Д'Артаньян згадав про побачення, яке йому призначила пані Бонасьє на вечір; але, до честі нашого героя, мусимо засвідчити: все те погане, що сказав пан де Тревіль про жінок, аж ніяк не похитнуло довіри юнака до його гарненької хазяйки.
— До речі, що сталося з вашими трьома супутниками? — спитав пан де Тревіль.
— Я саме збирався спитати у вас, чи не маєте ви якихось відомостей про них.
— Ніяких.
— Я залишив їх по дорозі: Портоса — в Шантильї, де він бився на дуелі, від якої не міг одмовитись, Араміса — в Кревкері, де він мусив зупинитися, бо дістав перед тим кулю в плече, й Атоса — в Ам'єні, де його звинуватили у збуті фальшивих грошей.
— От бачите! — мовив пан де Тревіль. — Як же ви самі вціліли в цій подорожі?
— Чудом, добродію, як по правді, тільки чудом. Мене поранили шпагою в груди, зате я пришпилив графа де Варда до дороги, яка веде до Кале, наче метелика до стіни.
— Цього ще бракувало! Де Варда, улюбленця кардинала, родича де Рошфора! Послухайте, любий друже, мені сяйнула одна ідея.
— Кажіть, добродію.
— На вашому місці я зробив би одну річ. — Яку?
— Поки його високопреосвященство розшукував би мене в Парижі, я знову б — тихесенько й любесенько — вирушив до Пікардії й довідався б, що сталося з моїми супутниками. Вони, слово честі, заслужили на цю увагу з вашого боку.
— Ви добре радите мені, добродію, і я завтра ж туди подамся.
— Завтра! А чому не сьогодні ввечері?
— Бо сьогодні ввечері мене затримує в Парижі невідкладна справа.
— Ах, юначе, юначе! Певно, якесь побачення? Кажу вам ще раз — стережіться: жінка занапастила всіх нас у минулому, вона ж занапастить нас і в майбутньому. Послухайтеся мене — вирушайте сьогодні ввечері.
— Це неможливо, добродію.
— Отже, ви дали комусь обіцянку?
— Так, добродію.
— Тоді інша річ; але обіцяйте й мені: якщо сьогодні вночі вас не уб'ють, то завтра ви поїдете.
— Обіцяю.
— Вам потрібні гроші?
— У мене є ще п'ятдесят пістолів. Гадаю, їх вистачить.
— А у ваших супутників?
— Певно, в них теж повинні бути гроші. Коли ми виїхали з Парижа, в кожного з нас у кишені лежало по сімдесят п'ять пістолів.
— Чи побачимося ми до вашого від'їзду?
— Мабуть, ні, добродію, хіба тільки трапиться щось несподіване.
— В такому разі щасливої дороги!
— Дякую, добродію.
І Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, до краю зворушений його батьківським піклуванням про мушкетерів.
Він зайшов до Атоса, потім до Портоса, тоді до Араміса. Жоден з них не повернувся, їхні слуги також не приїздили. Ні про тих, ні про тих не було ні чутки, ні вістки.
Д'Артаньян міг би розпитати про своїх товаришів у їхніх подруг, але ні Портос, ні Араміс його з ними не знайомили, і він не знав, де їх шукати; що ж до Атоса, то в нього взагалі не було подруги.
Проминаючи гвардійські казарми, юнак звернув до стайні: троє з чотирьох коней уже стояли в стійлах. Планше чистив скреблом останнього з них. Він мав ошелешений вигляд.
— Ах, пане, — мовив Планше, угледівши Д'Артаньяна, — як добре, що я вас побачив!
— А що таке, Планше?
— Чи довіряєте ви панові Бонасьє, нашому хазяїну?
— Аніскілечки.
— От і добре, пане.
— А чому ти в мене про це питаєш?
— Коли ви розмовляли з ним, я стежив за вами, хоч і не чув ваших слів, добродію. Він кілька разів мінився на обличчі.
— Ну то й що?
— Ви цього не помітили, пане, бо все ще думали про той лист; а я, стурбований дивним способом, в який цей лист потрапив до нашої квартири, й на мить не спускав очей з обличчя пана Бонасьє.
— І що ж ти побачив? — Зраду, пане.
— Справді?
— До того ж, тільки-но ви попрощалися з ним і зникли за рогом, пан Бонасьє схопив капелюха, замкнув двері й побіг по вулиці в протилежний бік.
— Твоя правда, Планше, мені це теж здається підозрілим; можеш бути певен — ми не заплатимо йому за квартиру, аж поки не дізнаємося, що до чого.
— Ви все жартуєте, пане, але заждіть — ви самі побачите.
— Що вдієш, Планше: чому бути, того не минути!
— То ви таки підете ввечері на свою прогулянку?
— О, Планше, що більше я сердитимусь на пана Бонасьє, то з більшою охотою піду на побачення, призначене мені в листі, який так тебе бентежить.